МЕГРЕ І СТАРЕНЬКА ПАНІ
1. ВЛАСНИЦЯ ДАЧІ "ХАЛУПКА"
З експреса Париж — Гавр він зійшов на похмурій станції Беоте-Безвілль. Щоб не спізнитися, Мегре мусив встати о п'ятій, але так і не впіймав таксі. Тож довелося їхати до Сен-Лазарського вокзалу першим поїздом метро. Тепер він мав зробити пересадку.
— Скажіть, будь ласка, де тут поїзд на Етрета?
Було вже за восьму, давно розвиднілося, але з неба сіялася холодна мжичка, і здавалося, що тільки світає.
На вокзалі — ні ресторану, ні буфету, і лиш по той бік колії видніло щось подібне до чайної, біля якої стояли фургони торговців товаром.
— На Етрета? Це ще нескоро. Ваш поїзд он там.
Він повів очима вбік од платформи, де стояло кілька допотопних вагонів зеленого, тепер уже незвичного кольору. Паровоза, не було. За шибками вагонних вікон бовваніли нерухомі силуети нечисленних пасажирів, які, здавалося, чекали ще звечора. Поїзд видавався якимось несправжнім, іграшковим, як на дитячому малюнку.
Ціла родина — певна річ, парижани! — стрімголов мчала, перестрибуючи через рейки, до цього поїзда без паровоза. Трійко малюків тримали в руках сачки на креветок.
Ця картина, власне, й настроїла його на новий лад. На мить Мегре забув про свої літа, йому вчувся запах моря і навіть розмірений шум прибою, хоча до узбережжя було щонайменше кілометрів двадцять. Комісар задер голову і не без пошани глянув на сірі хмари, які, певно, пливли звідтіля.
Мегре народився і зріс далеко від моря, і для нього воно було невіддільне від сачків на креветок, іграшкових поїздів, чоловіків у шортах, пляжних парасольок, торговців черепашками та всілякими сувенірами, маленьких кав'ярень, де подаються устриці з білим вином, сімейних пансіонатів з їх вічним однаковим, специфічним запахом. Не минало й тижня, як пані Мегре починала нудитися від неробства, і в ці хвилини залюбки погодилася б мити посуд на кухні.
Комісар, певна річ, розумів усю химерність своїх відчуттів. Та коли він опинявся на березі моря, йому мимоволі здавалося, що він занурюється в несправжній, іграшковий світ, де не могло статися нічого серйозного.
Відколи він служив у карному розшуці, йому не раз доводилося провадити розслідування на узбережжі — тут відбувалося не менше справжніх драм, ніж десь-інде. І все-таки навіть зараз, цмулячи кальвадос у чайній, він ледве стримував усмішку на згадку про стару пані на ім'я Валентіна та її пасинка Бессона.
Вже почалася осінь, ба сьогодні середа, шосте вересня, а йому знову так і не довелося побувати у відпустці.
Напередодні, близько одинадцятої ранку, старий судовий виконавець зайшов до його кабінету в Управлінні карного розшуку і подав візитну картку в чорній рамці, де значилося:
Пані вдова Фернана Бессона
Дача "Халупка"
Етрета
— Вона хоче бачити мене особисто?
— Вона наполягає, щоб ви приділили їй хоч кілька хвилин. Задля цього вона терміново приїхала з Етрета.
— Яка вона з себе?
— Така собі старенька пані. Симпатична старенька пані.
І справді, чарівнішої бабусі важко було уявити: тендітна, чепурна, з ніжним рум'янцем та білим, як сніг, волоссям, вона була така моложава й граціозна, що скидалася скоріше на юну актрису в ролі старої маркізи, ніж на звичайну стару пані.
— Ви, певно, мене не знаєте, пане комісар, тим більше я шаную вашу люб'язність. Я добре вас знаю, бо вже не перший рік стежу за вашими блискучими розслідуваннями найстрахітливіших злочинів. Сподіваюся, ви приїдете до мене, і я вам покажу цілу купу газетних вирізок, де йдеться про вас.
— Красно дякую.
— Мене звуть Валентіна Бессон. Це ім'я, видима річ, вам нічого не скаже. Та ви, певно, зрозумієте, що я за одна, коли дізнаєтеся, що мій чоловік Фернан Бессон, царство йому небесне, — винахідник косметичного крему "Жюва".
Мегре був не юнак, щоб не пам'ятати назви "Жюва". Він не раз бачив її в газетах та на рекламних плакатах ще замолоду і навіть пригадав, що його мати вживала крем "Жюва" в ті дні, коли надягала святкову сукню.
Старенька пані, що сиділа перед ним, була одягнута з вишуканою елегантністю, і лише надмір коштовностей робив її туалет ледь старомодним.
— Мій чоловік помер п'ять років тому, і відтоді я живу сама на своїй дачі в Етрета. Точніше, до минулої неділі зі мною жила ще й служниця, місцева дівчина, яка працювала в мене декілька років. Вночі проти понеділка, пане комісар, вона померла — власне кажучи, зрмість мене. Саме тому я й приїхала до вас благати про поміч.
Говорила вона спокійно і лише тонкою усмішкою немов вибачалася, що їй доводиться розповідати про такі сумні речі.
— Не бійтесь, я не божевільна і не якась стара химерниця. Коли я кажу, що Роза — так звали мою служницю — вмерла замість мене, я майже певна, що не помиляюся. Дозвольте мені кількома словами розповісти про те, що сталося.
— Я слухаю.
— Я погано сплю і ось уже двадцять років щовечора п'ю снотворне — препротивну на смак ганусову настоянку. Я кажу про це майже по-фаховому — мій чоловік був фармацевт.
У неділю перед сном, як і щодня, я налила снотворного в склянку. Роза була коло мене, коли я вже лежала в ліжку і збиралася приймати мікстуру; Ковтнула — і мені здалося, що цього разу вона гіркіша, ніж звичайно.
"Я, мабуть, налила більше, як дванадцять, крапель, Розо. На сьогодні досить".
"На добраніч, пані", — сказала вона. І, як завжди, винесла склянку. Я вже не знаю, чи вона з цікавості тільки скуштувала мою мікстуру, чи випила все до дна. Останнє ймовірніше: в її кімнаті знайшли порожню склянку.
Близько другої години ночі я раптом прокинулася, бо почула, як хтось стогне. Моя дача невеличка. Я встала і, вийшовши зі спальні, побачила доньку… Її також розбудив стогін.
— Я гадав, що, крім вас та служниці, на дачі ніхто не живе.
— Так, але в неділю третього вересня був день мого народження… Донька приїхала з Парижа і зосталася на ніч. Не буду забирати у вас часу, пане комісар. Коли ми зайшли до Розиної спальні, дівчина була при смерті. Донька побігла покликати лікаря, та, коли він приїхав, Роза вже сконала у страшних корчах. Доктор Жоллі одразу визначив, що її отруєно миш'яком.
Роза була не з тих дівчат, котрі накладають на себе руки. До того ж їла вона те саме, що й ми всі. Очевидно, отрута була в тому снотворному, яке мала випити я.