— Ви маєте на когось підозру?
— На кого я можу мати підозру? Лікар Жоллі, давній наш приятель — він колись лікував чоловіка, — зателефонував до префектури, і в понеділок уранці з Гавра до нас приїхав інспектор.
— Ви знаєте його прізвище?
— Інспектор Кастен. Такий собі червонощокий брюнет.
— Яз ним знайомий. І що він каже?
— Нічогісінько. Опитує місцевих жителів. Труп відвезли до Гавра на розтин…
Її перебив телефонний дзвінок. Мегре взяв трубку. Дзвонив директор карного розшуку.
— Мегре, ви не могли б зайти на хвильку до мене?
— Зараз?
— Краще зараз.
Він перепросив стару пані: викликає шеф.
— Як ви дивитесь на те, щоб провести кілька днів біля моря?
Мегре сам незчувся, як у нього вихопилося:
— В Етрета?
— Вам уже все відомо?
— Не все. Розкажіть детальніше.
— Щойно мені зателефонували від міністра… Ви знаєте такого собі Шарля Бессона?
— Крем "Жюва"?
— Не зовсім так. Це його син. Шарль Бессон живе у Фекані. Позаторік його обрали депутатом від департаменту Нижньої Сени.
— А його мати — мешканка Етрета?
— Не мати, а мачуха, вона друга жінка його батька. Зауважте, що про все це я довідався лиш допіру, по телефону. Шарль Бессон звернувся до міністра з проханням доручити вам розслідувати одну справу в Етрета… Хоча це й не належить до ваших обов'язків.
— Вночі проти понеділка на мачушиній дачі було отруєно служницю.
— О! Ви читаєте нормандські газети?
— Ні. Стара власною персоною сидить у моєму кабінеті.
— І також просить, щоб ви поїхали до Етрета?
— Саме так. Вона спеціально приїхала до мене. Виходить її пасинок звертався до міністра без її відома?
— Що ж ви вирішили?
— Чекаю вашого наказу, патроне.
Ось чому в середу близько дев'ятої години ранку Мегре нарешті сів у приміський, схожий на іграшковий поїзд на станції Беоте-Безвілль, і висунувся з вікна, щоб швидше побачити море.
В міру того, як воно наближалося, небо яснішало, а коли поїзд вигулькнув із виярку між порослими травою горбами, воно вже сяяло чистою блакиттю, і лиш кілька легких прозорих хмаринок висіло в його глибині.
Напередодні Мегре подзвонив до опергрупи Гавра, щоб там попередили інспектора Кастена про його приїзд, але зараз на вокзалі він марно шукав його очима. На пероні весело метушилися кілька жінок у літніх платтях та напівголі дітлахи. Начальник станції, котрий нерішуче оглядав прибулих, підійшов нарешті до комісара.
— Це не ви часом будете пан Мегре?
— Нібито я.
— Ось вам лист.
Він передав комісарові конверта. Інспектор Кастен писав:
"Даруйте, що не зустрів Вас. Зараз я на похороні в Іпорі. Раджу Вам зупинитися в готелі "Дез Англе". Сподіваюся повернутися туди до обіду і ввести Вас у курс цієї справи".
Було щойно десята година ранку, і Мегре, який узяв із собою в дорогу лише невеличку валізку, пішки попрямував до готелю неподалік від пляжу.
Та, не доходячи до готелю, він з валізкою в руці пішов глянути на море, помилуватися на білі скелі обабіч всіяного галькою пляжу. Молоді хлопці й дівчата бавилися з хвилями, інші грали в теніс на готельних кортах; матусі вигідно вмостилися з плетивом у шезлонгах; по набережній неквапливо походжали старі подружжя.
Ще школярем він пам'ятав, як його однолітки щороку поверталися з моря засмаглі, сповнені всіляких спогадів і привозили купи черепашок. Йому ж пощастило побачити море значно пізніше, коли він уже сам заробляв собі на хліб…
Мегре відчув легкий смуток від того, що вже не радіє, як раніше, а байдуже споглядає і сліпучі гребінці хвиль, і човна, що інколи ховався за високою хвилею, і татуйованого рятівника, що сидів на веслах.
Запах готелю був такий знайомий, що йому раптом забракло пані Мегре: адже досі цей запах вони вдихали разом.
— Ви надовго?
— Ще не знаю.
— Річ у тім, що п'ятнадцятого ми закриваємося, а' сьогодні вже шосте.
Так, тут усе закриється, як у театрі: і кіоски з сувенірами, і кондитерські; на вікнах спустять жалюзі, тільки море та чайки хазяйнуватимуть. на спорожнілому пляжі.
— Ви знаєте пані Бессон?
— Валентіну? Звичайно, знаю. Вона тутешня, донька рибалки. Я не знав її малою — вона значно старша за мене, — але добре пам'ятаю, як вона працювала продавщицею в кондитерській сестер Cope. Одна із сестер померла, друга ще жива. Їй дев'яносто два роки, вона сусідка Валентіни. Це її сад обгороджено блакитним парканом. Заповніть, будь ласка, картку для прибулих.
Прочитавши анкету, адміністратор, а може, то був сам хазяїн, глянув на Мегре з неприхованою цікавістю.
— Ви той самий Мегре із карного розшуку? Спеціально заради цієї справи приїхали з Парижа?
— Інспектор Кастен поселився у вас?
— Як вам сказати… Він з понеділка майже щодня обідає в нас, але щовечора повертається до Гавра.
— Я чекаю на нього.
— Він на похороні, в Іпорі.
— Еге ж… Це мені відомо.
— Ви гадаєте, що хтось справді хотів отруїти Валентіну?
— В мене ще немає певної думки щодо цього.
— Це могли зробити тільки її родичі.
— Ви маєте на увазі її доньку?
— Я не маю на увазі нікого зокрема. Знаю лише, що минулої неділі в її "Халупці" було багато родичів. І я не уявляю, хто б із тутешніх мав проти неї зуба. Колись, за життя чоловіка, коли вона мала гроші, пані Валентіна зробила людям чимало добра. Та навіть і тепер вона все роздає, хоча сама не така вже й багата. Це брудна історія, повірте мені, наше Етрета завжди було спокійним містечком. Сюди приїздять люди певної верстви, здебільшого родинами, я міг би назвати вам…
Мегре волів краще пройтися залитими сонцем вуличками. На майдані перед мерією він прочитав напис над білою вітриною: "Кондитерська Морен — колишній заклад Cope".
Він запитав у продавця, як пройти до "Халупки". Йому показали дорогу, що зміїлася по схилу пагорба, під яким утопало в садах кілька дач. Комісар постояв на відстані од схованого за деревами будинку, з комина якого повільно підіймався димок і танув у блідій блакиті неба.
Коли Мегре повернувся до готелю, інспектор Кастен був уже там. Його маленька чорна "сімка" стояла перед входом, а сам він чекав на сходах.
— Сподіваюся, ви добре доїхали, пане комісар? Дуже шкодую, що не зміг зустріти вас на вокзалі. Я вирішив, що варто побувати на цьому похороні. Кажуть, це саме ваш метод.