Мегре і старенька пані

Страница 8 из 36

Жорж Сименон

І от спочатку ми продали яхту, далі — замок. Якось увечері після балу, коли я віддавала йому перли, щоб заховати їх до сейфа, він сказав мені з гіркою усмішкою:

— Так навіть краще, ніхто не здогадається… Але навіть якщо їх украдуть, дарма, адже вони підроблені.

Він став мовчазний, шукав самотності. Лиш крем "Жюва" все ще приносив якийсь прибуток, всі ж нові задуми провалювалися один за одним.

— Він любив своїх синів?

— Не знаю. Вам може здатися дивним, що я так відповідаю. Заведено вважати, що батьки люблять своїх дітей. Це природно. Та тепер я гадаю, що частіше буває навпаки.

Йому, певна річ, було приємно, що Тео був за свого в тому товаристві, куди сам він і мріяти не міг бути прийнятим. Та, з другого боку, він розумів, що Тео — нікчема і що саме його марнолюбні заміри багато в чому сприяли нашому розоренню. Ну а Шарлю чоловік ніколи не міг подарувати його легкодухості, слабких та кволих він терпіти не міг.

— Через те що, по суті, сам був такий? Ви це хотіли сказати?

— Саме так. А надто в тяжкі останні роки, коли в нього на очах пішло за вітром усе його багатство. Можливо, він і справді мене кохав? Він не був експансивний, і я не пригадую, чи називав він мене коханою. Він хотів уберегти мене від старості й злиднів і цей будиночок записав довічно на моє ім'я, а перед смертю ще й забезпечив мене невеличкою рентою. Ось, далебі, й усе, що він мені залишив. Його діти одержали тільки маленькі сувеніри, як, до речі, й моя донька, яку він не вирізняв з-поміж своїх синів.

— Він помер тут?

— Ні. Він помер у самотині, в номері готелю в Парижі, куди подався, сподіваючись домовитися про нове діло. Тепер ви вже маєте уявлення про родину. Не знаю точно, що поробляв Тео, але в нього завжди є автомобіль, він гарно одягається і мешкає в аристократичних кварталах. Що ж до Шарля, то в нього четверо дітей і досить неприємна жінка. Він перепробував кілька професій, і все надаремне. В нього була причеплива ідея — заснувати газету. Та й у Гуані, і в Гаврі він зазнав невдачі. Тоді в Фекані він увійшов в одне діло — йшлося про виробництво добрив із рибних покидьків. Діло виявилося прибутковим, і він виставив свою кандидатуру на виборах, не знаю вже від якої партії. Через якусь безглузду випадковість його обрали, і ось уже два роки, як він депутат.

Вони не святі, ні той, ні той, але й негідниками їх не назвеш. Вони не мають до мене сліпої любові, однак ненавидіти їм мене немає за що. Та й смерть моя не принесе їм ніякого зиску. За дрібні прикраси, які ви тут бачите, небагато дали б на аукціоні. А саме вони та ще підробки під колишні коштовності — ось, власне, й усе, що в мене лишилося.

Що ж до тутешніх мешканців, то вони звикли до мене, старої жінки, і мають мене за невід'ємну частину місцевого пейзажу.

Майже всі, кого я знала замолоду, померли, зосталось лиш кілька старих бабусь, таких, як молодша сестра Cope, яку я час од часу навідую…

Те, що мене намагалися отруїти, здається мені таким безглуздим' і диким, що мені аж ніяково бачити вас тут. Повірте, мені сором згадати, що я їздила по вас до Парижа. Признайтеся, ви, певно, подумали, що я божевільна.

— Ні.

— Чому? Як ви здогадалися, що справа серйозна?

— Роза померла.

— Це справді так.

Вона подивилась у вікно на розкидані меблі на подвір'ї, на ковдру, що висіла на вірьовці. — Садівник приходив до вас сьогодні?

— Ні. Він був учора.

— Що ж, ця жінка сама винесла меблі?

— Розібрали й винесли все це ми вдвох сьогодні вранці, перед моїм від'їздом до Іпора.

Меблі були масивні й неоковирні, а сходи вузькі, з крутими поворотами.

— Я дужча, ніж здаюся, пане Мегре. В мене тонка кость як у пташки, та Роза, попри всю її кремезність, була не витриваліша за мене.

Звівшись, вона наповнила його чарку й сама відпила ковток старого золотистого кальвадосу, аромат якого, здавалося, заповнив усю кімнату.

Нове запитання, що його поставив Мегре, спокійно попихкуючи люлькою, видно, здивувало її.

— Скажіть, а ваш зять, Жюльєн Сюдр, часом не рогоносець?

Вона розсміялася, приховуючи збентеження.

— Я ніколи не замислювалася над цим.

— І ніколи не цікавилися, чи є у вашої доньки коханець?

— Господи, для мене це було б несподіванкою!

— В кімнаті вашої доньки був мужчина вночі проти понеділка.

Вона насупила брови, задумалася.

— Тепер я розумію.

— Що ви розумієте?

— Що означають деякі дрібнички, котрим я спочатку не надала ваги. Цілісінький день Арлетта була неуважна, думала про щось. По обіді вона згодилася погуляти з Шарлевими дітьми на пляжі і була засмучена, коли Шарль сам пішов з ними на прогулянку. Коли я запитала, чому з нею не приїхав чоловік, вона відповіла, що йому потрібно було домалювати один пейзаж на березі Сени. "Ти ночуєш у мене?" — запитала я в неї.

"Не знаю. Думаю, що ні. Мені, далебі, краще поїхати вечірнім поїздом".

Я все-таки наполягала на своєму. Я помітила, що вона частенько дивиться у вікно. І пригадую, коли почало сутеніти, по дорозі повз нас кілька разів дуже повільно проїхав автомобіль.

— Про що ви розмовляли ввечері?

— Важко сказати. Мімі поралася зі своїм малюком, міняла пелюшки, готувала йому соску, вичитувала п'ятирічному Клодові, бо він бігав по квітниках. Ми, звичайно, розмовляли про дітей. Арлетта зауважила, що молодший, який народився після п'ятирічної перерви, певно, був несподіванкою для Мімі, якщо зважити, що старшому вже п'ятнадцять років. Мімі відповіла, що Шарлеві тільки це й робити б, адже всі турботи не на його плечах. Одне слово, вам легко уявити, про що йшла мова. Ми обмінювалися ще кулінарними рецептами.

— Арлетта піднімалася до вашої спальні після обіду?

— Так. Я показала їй сукню, яку пошила собі нещодавно, й приміряла її при ній.

— Де стояла ваша донька?

— Вона сиділа на ліжку.

— Вона зоставалася сама у вашій кімнаті?

— Тільки одну мить, поки я ходила до суміжної кімнати по сукню, — там у мене гардероб. Та я навіть у думці. не припускаю, щоб Арлетта могла вилити отруту в пляшку з ліками. Для цього їй довелося б відкрити аптечку, яка міститься у ванній. Я б це почула. Та й' навіщо б це здалося Арлетті?.. Ага, я розумію тепер, що бідолаха Жюльен рогоносець!