— Вона казала, що багато читає, розповідала про книжки, яких не могла зрозуміти, але які хвилювали її. Чи треба розглядати це як допит, пане комісар? Зауважте, що я ладен підкоритися, коли це потрібно, але погодьтеся, що в такому місці…
— Годі тобі, Тео! — вигукнув Шарль. — Не забувай, що пан Мегре приїхав сюди на моє прохання.
— З тих, із ким я зустрічався, ви перший, хто, видно, трохи знає цю дівчину, — додав комісар. — В усякому разі ви перший, хто розказує мені про неї.
— А що ви іще хочете про неї знати?
— Вашу думку.
— Це проста селючка, яка перетрудила собі мозок читанням, вона весь час питала про найдивовижніші речі.
— Про що?
— Про все. Про добрість, про егоїзм, про стосункя між людьми, про розум. Хіба ж усе пригадаєш?
— Про кохання — теж?
— Вона заявила мені, що не вірить у кохання і ніколи не дійде до того, щоб віддатися мужчині.
— Навіть вийшовши заміж?
— До заміжжя вона ставилася як до найбільшої бридоти. Це її власні слова.
— Отже, між вами нічого не було?
— Нічогісінько.
— Ніякої близькості?
— Траплялося, вона брала мене за руку, коли ми йшли пішки, а коли ми їхали в машині, часом злегка спиралася на моє плече.
— Вона ніколи не говорила про ненависть?
— Ні, вона весь час торочила про гордість, та, як вона казала, "егоїзм". Чарлі!
— Одне слово, — втрутився брат, — ти задля сміху вивчав її характер.
Тео не вважав за потрібне відповідати.
— Це все, пане комісар?
— До смерті Рози ви були знайомі з Анрі?
Цього разу Шарль стурбувався не на жарт. Звідкіля Мегре, який говорив з ним про всілякі дрібнички, знає все це? Поведінка Тео починала йому здаватися не такою вже й природною, а надто це його затяжне перебування в Етрета.
— Я знав його лише на ім'я. Вона розповідала мені про всіх своїх родичів. Вона їх не любила — ще б пак: вони не розуміли її.
— А з Анрі Трошю ви познайомилися лише по її смерті?
— Він зупинив мене на вулиці, запитав, чи я той самий пан, котрий зустрічався з його сестрою. Вигляд у нього був такий, що здавалося, він от-от полізе битися. Я терпляче пояснив йому все, і він заспокоївся.
— Ви зустрічалися з ним ще раз?
— Так, минулого вечора.
— Чого?
— Ми зустрілися випадково…
— Він злий на ваших родичів?
— Особливо на Валентіну.
— І з чого б то?
— Запитайте в нього самого. Сподіваюся, ви зможете його допитати не гірш, ніж оце допитуєте мене. Чарлі!
Мегре раптом збагнув, на кого саме так ретельно намагається скидатися Тео: на герцога Віндзорського!
— Ще два-три запитання, оскільки ви такі люб'язні. Вам часом не доводилося зустрічатися з Розою в "Халупці"?
— Ні, не доводилося.
— А чекати десь поблизу?
— Вона сама сюди приходила.
— А чи не траплялося їй бувати напідпитку у вашому товаристві?
— Вона п'яніла після одного-двох ковтків.
— Вона не висловлювала наміру вкоротити собі віку?
— Смерті вона боялася панічно. Коли ми їхали в машині, вона весь час умовляла мене зменшити швидкість.
— А як вона ставилася до вашої мачухи? Любила її? Була їй віддана?
— Не думаю, щоб дві жінки, живучи разом і зустрічаючись а ранку до вечора, могли любити одна одну.
— Ви гадаєте, що зрештою вони неминуче починають одна одну ненавидіти?
— Я цього не казав.
— До речі, — знову втрутився Шарль Бессон, — добре, Що пригадав… Я мушу зайти до Валентіни. Було б просто нечемно приїхати до Етрета і не запитати, як їй ведеться. Ви не поїдете зі мною, пане комісар?
— Ні, дякую.
— Ви залишитеся з братом?
— Я побуду тут іще якийсь час.
— Сьогодні я вам більше не потрібний? Завтра я заїду до Дьєппа на похорон. Ти не чув, Тео? В мене померла теща.
— Поздоровляю.
Шарль вискочив із кімнати червоний як рак, і важко було сказати, що до того спричинилося: випиті аперитиви, чи братова поведінка.
— Йолоп! — пробурмотів Тео крізь зуби. — Отже, це він примусив вас" приїхати сюди із Парижа?
Він знизав плечима, простяг руку до гральних костей, немов даючи знати, що сказати йому більші нічого. Мегре дістав із кишені гаманець, повернувся до Чарлі, але Тео буркнув до того:
— Запиши на мій рахунок.
Вийшовши з казино, Мегре побачив Кастенову "сімку", а біля готелю й самого інспектора, який уже чекав на нього.
— Ви не поспішаєте? — запитав Кастен. — Може, хильнемо по чарочці?
— Щось мені не хочеться. Здається, я щойно проковтнув три аперитиви підряд. Мені хотілося б мерщій сісти до столу.
Комісар відчував, що його розморило. Вся ця справа зненацька постала перед ним у кумедному світлі, навіть Кастен з його поважним заклопотаним виглядом здавався подібним до клоуна.
— На мою думку, вам би слід було проїхати до Іпора, — заговорив інспектор. — Я тут працюю ось уже п'ять років і думав, що знаю нормандців. Та впоратися з цією родиною мені не до снаги.
— А що вони кажуть?
— А нічого. Ні так, ні так. Дивляться на тебе спідлоба, навіть сісти не пропонують і немов чекають, поки та заберешся геть. І весь час переморгуються, неначе кажуть: "То будемо з ним розмовляти?" — "Ні, ти сам вирішуй!" Потім мати пробурмоче якусь фразу — начебто я між іншим, але насправді сповнену потайного змісту.
— Що ж, наприклад?
— Ось, наприклад, таке: "Всі вони — одна банда, жоден з них і словом не прохопиться".
— А ще?
— У них, звичайно, були причини не пускати сюди мою доньку".
— Хіба ж Роза їх не навідувала?
— Наскільки я зрозумів, дуже рідко. Хоча з їхніх слів можна зробити будь-які висновки. Враження таке, що слова в них мають зовсім інше значення, ніж звичайно. Можна було зрозуміти лиш одне: ми з вами з'явилися сюди не для того, щоб установити істину, а щоб урятувати "тих людців" від неприємностей. Вони, здається, не вірять, що Роза загинула через помилку, — провадив далі інспектор. — Послухати їх, то це в-неї, а не у Ва-лентіну мірив убивця… Батько, повернувшись, почастував мене сидром, щоправда, після довгих вагань, але все-таки я був їхнім гостем. Був там і його син — в море він ішов лише на ніч. Та зі мною він навіть не поцокався.
— Це старший, Анрі?
— Еге ж. Сам він не зронив і слова та й їм показував на мигах, щоб мовчали. Коли б зустрів старого в одному з феканських шинків, та ще й напідпитку, можливо, він розповів би мені більше… А що вдалося зробити вам?