— А без причини не вбивають, надто отрутою, це несумісне з нападом гніву чи пристрасті. Відколи я служу в поліції, я не зустрічав жодного отруєння, яке не було б пов'язане з грошовими інтересами.
— Та які ж інтереси могли бути тут, хай йому чорт! Він кінець кінцем не стримався.
— Я їх не розкрив.
— Все, що має моя мачуха, належить тільки їй, без права спадкування, за винятком декотрих меблів та прикрас.
— Це мені відомо.
— Я не потребую грошей, а надто тепер. І Арлетта теж. Тео гроші не цікавлять.
— Мені вже не раз казали все це.
— І що ж?
— Нічого. Я щойно почав розслідування, пане Бессон. Ви запросили мене, і я приїхав. Валентіна також просила мене зайнятися цією справою.
— Вона вам писала?
— Не писала і не телефонувала. Вона сама приїхала до мене в Париж.
— Я знав, що вона була в Парижі, та гадав, що вона їздила навідати свою доньку.
— Вона з'явилася до карного розшуку й була в моєму кабінеті, коли мені переказали розпорядження міністра.
— Кумедно.
— Чому?
— Мені б і на думку не спало, що вона знає ваше ім'я.
— Мені вона сказала, що стежила за моїми розслідуваннями по газетах і навіть збирала деякі вирізки. Що вам у цьому не подобається? — запитав Мегре, побачивши, що Шарль весь аж пересмикнувся.
— Нічого.
— Ви волієте краще не відповідати на це запитання?
— Нічого особливого, запевняю вас. Тільки я ні разу не бачив, щоб моя мачуха читала газети. Вона їх, — не передплачує і завжди відмовляється від радіо і навіть від телефону. Їй глибоко байдуже все, що відбувається у світі.
— От бачите, як часом робляться відкриття.
— Що ж ви з нього виснували для себе?
— Дізнаємося пізніше. Можливо, й нічого.
— Ви, може, щось вип'єте?
— Тео все ще в Етрета?
— Так, я зустрів його минулого вечора.
— В такому разі маємо шанс зустріти його в барі. Ви розмовляли з ним?
— Не мав нагоди.
— Я вас познайомлю.
Видно було, що Шарль чимось стурбований. Цього разу він просто відкусив кінець нової сигари і запалив абияк..
Малюки гралися в морі великим червоним м'ячем.
6. РОЗИНІ ПРОБЛЕМИ
Шарль Бессон не помилився. В барі, крім Чарлі, був тільки один клієнт — Тео. Він сидів перед недопитою склянкою ганусового аперитиву і за браком партнера сам із собою грав у покердайс.
Шарль кинувся до нього, щасливий і гордий з можливості відрекомендувати комісарові свого старшого брата, а той подивився на них каламутним поглядом і неохоче залишив табурет біля стойки. Ти знаєш комісара Мегре?
Тео міг би відповісти: "Чув про такого" або "Як і всі" тощо, аби дати зрозуміти, що йому знайоме це ім'я, та він лиш церемонно вклонився і, не подаючи руки, промимрив:
— Дуже радий.
Зблизька він виглядав старішим: помітніше вирізнялися дрібні зморшки, схожі на тріщини. Очевидно, щоранку він немало часу проводив у перукарні, де з ним проробляли складні косметичні процедури, в тому числі й масаж обличчя;, шкіра в ньоґо була немов у старої кокетки.
— Ти, звичайно, знаєш, що на моє прохання та на прохання Валентіни, яка спеціально їздила до Парижа, комісар погодився вести розслідування?
Шарль був трохи засмучений: брат зустрів їх із крижаною ввічливістю, мов який мандрівний монарх.
— Ми тобі не завадили?
— Аніскілечки.
— Щойно на пляжі ми провели цілу годину під сонцем, і нас мучить спрага. Чарлі!
Той по-дружньому підморгнув Мегре.
— Ти що питимеш, Тео?
— Віскі.
— Терпіти не можу віскі. А ви що вип'єте, комісаре? Собі я замовлю пікон-гренадін.
Вийшло так, що й Мегре замовив собі те ж саме. Давно він уже не куштував цього напою, і якимось загадковим чином він одразу ж нагадав йому пору вакацій.
— Ти був у Валентіни після неділі?
— Ні.
У Тео були великі випещені бліді руки, порослі рудуватим волоссям, на мізинці — великий перстень-печатка. Він не мав на собі нічого, що можна було б придбати в звичайній крамниці. Так, безперечно, він уподобав для себе цілком певний зовнішній вигляд і дотримувався його незмінно. Хтось свого часу справив на нього глибоке враження — можливо, якийсь англійський аристократ; він наслідував його жести, ходу, манеру вдягатися, навіть міміку. Ось і зараз він час од часу мляво підносить руку до рота, неначе збирається позіхнути, але не позіхає.
— Ти ще довго будеш в Етрета?
— Не знаю.
Шарль усе намагався виставити брата в якнайвигіднішому для того світлі й пояснював комісарові:
— Прекумедний хлопчина. Ніколи не знає напередодні, що робитиме завтра. Ні сіло ні впало після вечері у "Фуке" чи в "Максімі" він може раптом налаштувати валізи й відлетіти до Кан або Шамоні, до Лондона або Брюсселя. Чи не так, Тео?
Та Мегре вже перейшов у атаку.
— Дозвольте поставити вам одне запитання, пане Бессон. Коли ви востаннє бачилися з Розою?
Бідолаха Шарль отетеріло витріщився на обох і розтулив був рота, щоб запротестувати. Він, видно, не мав жодного сумніву, що старший брат стане категорично заперечувати можливість чогось подібного. Але Тео заперечувати не став. Він, здавалося, був спантеличений — перш ніж підвести очі на комісара, кілька секунд розглядав денце своєї склянки.
— Ви хочете знати точну дату?
— Еге ж. Якнайточнішу.
— Шарль може вам підтвердити, що я ніколи не запам'ятовую чисел і плутаю дні тижня.
— Більш як тиждень тому?
— Приблизно з тиждень.
— В неділю?
— Ні. Коли б мені довелося відповідати під присягою, то я добряче подумав би. А так, якщо не помиляюся, це було минулої середи або в четвер.
— Ви часто з нею зустрічалися?
— Точно не пригадую. Разів два-три.
— Познайомилися ви з нею не у вашої мачухи?
— Вам, мабуть, казали, що я не зустрічаюся з мачухою. Я не знав, де працює ця дівчина, коли з нею познайомився.
— Де це сталося?
— На святі в містечку Вокотт.
— Ти вже почав упадати за покоївками? — пожартував Шарль, даючи зрозуміти, що це суперечить звичкам старшого брата.
— Я дивився перегони в мішках. Вона стояла поруч зі мною. Я вже не пригадую, хто перший заговорив, — вона, чи я. В усякому разі, вона сказала, що селянські свята схожі одне на одне, і що все це дурне, і що вона воліє краще піти геть. Я теж збирався йти звідти і з чемності запропонував їй місце у себе в машині.
— Оце й усе?
— Ще по одній, Чарлі?
Той уже, не питаючи дозволу, наповнив три склянки, і Мегре не став заперечувати.