І тут раптом леви й тигри, оглушені стрілами та обпечені гарячим залізом, страшенними стрибками кинулися просто на атакуючих солдатів. Сто вбитих не справили б такого враження, як один, роздертий левом. Адже таке видовисько солдати бачили вперше. І їм здавалося, немовби ікла хижака гірші за кулю.
Що тут зчинилося, важко описати. Одні солдати, мов божевільні, мчали просто на колючий дріт, кидаючи карабіни на землю. Інші почали тікати, але по них відкрили вогонь свої ж кулемети, і бідолахам здалося, що їх уже оточили з усіх боків. Вони падали на землю або здіймали вгору руки.
Ворожа кавалерія, яка мала підтримувати наступ, тепер щосили врізалася в лави кулеметників, топтала їх і ранила.
Дим, курява, паніка, ніхто нічого не бачить і нічого не розуміє. Так тривало годину-дві.
Коли згодом історики описували цю битву, кожний писав по-різному, але всі дійшли одного висновку: такої битви людство ще не знало.
— Ах, коли б ще хоч на дві години вистачило куль та пороху! — мало не плакав військовий міністр.
Та ні куль, ні пороху вже не було.
— Кавалерія, вперед! — гукнув Мацюсь, сідаючи на гарного білого коня.
Так, це був єдиний вихід: скористатися з паніки й гнати, гнати ворога геть, захопити всі його припаси, відкинути так далеко від міста, щоб він не міг ні дізнатися, ні здогадатися, що це не Бум-Друмове військо, а лише жменька негритянських дітей та кілька десятків диких тварин з зоологічного саду здобули Мацюсеві перемогу.
І саме тоді, коли Мацюсь квапливо сідав на коня, він глянув на місто і остовпів.
Ні, такого не може бути. Це якась жахлива помилка. Це йому лише здається. Та, на жаль, так було. На всіх вежах міста майоріли білі прапори: столиця здавалася!
В бік міста вислано гінців з наказом: "Зірвати ці білі ганчірки! Боягузів та зрадників розстріляти!"
Проте було вже пізно.
Ворог помітив ці клапті ганьби й неволі, спершу здивувався, але зразу ж отямився.
Солдат протирає очі. Що це? Сон чи дійсність? Мацюсеві гармати змовкли, леви й тигри лежать, порешечені кулями. А білі прапори свідчать про те, що місто здається. Що все це означає?
І тут молодий король збагнув:
— Уперед!
За ним підхопили це слово офіцери, а далі — солдати.
Мацюсь усе бачив, але був безсилий.
Ворог повертається, формується в шеренги, підіймає покинуті карабіни. Білі прапори зникають, але вже пізно.
Ворог іде, перерізає ножицями колючий дріт.
— Ваша королівська величність...— почав тремтячим голосом старий генерал.
Мацюсь знає, що той хоче сказати. Зійшовши з коня, блідий, мов полотно, Мацюсь повільно, але голосно мовить:
— Хто хоче загинути, хай іде за мною.
Охочих знайшлося небагато: Фелек, Антек, Клю-Клю та кілька десятків солдатів.
— Куди підемо? — питають вони.
— Туди, де стояли клітки з левами. Там буде наша фортеця. Там ми захищатимемось, як леви, по-королівському.
— Але ми всі не вмістимося.
— Тим краще,— прошепотів Мацюсь.
Поблизу стояло п'ять автомобілів. Сіли, захопивши з собою скільки змогли озброєння та снарядів.
Коли від'їхали, Мацюсь обернувся назад. Над табором майорів білий прапор. Мацюсь замислився — як дивно пожартувала з нього доля: він наказав, щоб місто скинуло з себе цю пляму ганьби, а тепер уже не місто,— не старі, жінки й діти, налякані кількома десятками бомб,— а його армія, його військо, безпорадне й безсиле, здається на милість ворога.
— Добре, що мене немає між ними,— сказав Мацюсь.— Не плач, Клю-Клю, нас чекає прекрасна смерть. І вже ніхто не скаже, що королі ведуть війни, а гинуть на тих війнах лише солдати.
Гідно померти — це було його єдине бажання. І раптом Мацюсь зацікавився:
— Який же похорон улаштують мені мої вороги?
Розділ п'ятдесят другий
Проте й цьому Мацюсевому бажанню не судилося здійснитися. Замість хвилини муки жорстока доля готувала йому цілі години приниження й болю, а потім роки гіркого каяття.
Військо здалося. З усієї Мацюсевої держави лишилося тільки одне вільне місце: квадрат, де стояла клітка з левами. Ворог намагався взяти цю фортецю силоміць, але марно. Спробував надіслати парламентера. Але тому, хто йшов до Мацюся під захистом білого прапора, куля пробила голову, а стріла, пущена Клю-Клю, прошила серце.
— Вбив парламентера.
— Порушив міжнародне право.
— Вчинив злочин.
— Це нечувана річ.
— Столицю має бути суворо покарано за злочин її короля.
Але столиця ще перед тим сказала:
— Мацюсь не наш король.
Коли ворожі літаки бомбардували місто, його багаті та імениті громадяни зібралися на нараду.
— Доволі нам керування цієї впертої дитини, доволі тиранства божевільного хлопчиська. Лихо буде, якщо він переможе й цього разу, краще б його розбили. Хіба можна передбачити, що спаде йому на думку? Йому та його Фелекові?
Були й такі, що боронили Мацюся:
— Що не кажіть, він зробив і багато хорошого. Помилявся, бо не має досвіду. Але голова в нього світла, а життя дало йому добру науку.
І хто знає, можливо, прихильники Мацюся й перемогли б, якби в цю хвилину не впала бомба, і так близько, що в залі засідань вилетіли всі шибки.
— Вивісити білі прапори! — гукнув хтось переляканий.
І ніхто не наважився протистояти цій підлій зраді. А що було потім, уже відомо.
Було вивішено ганебні прапори капітуляції та написано акт, що місто зрікається Мацюся й не бажає відповідати за його безумства.
— Годі цієї комедії! — гукнув молодий король.— Ми захопили всю Мацюсеву державу, а цей курник не хоче здатися. Пане генерал артилерії, поставте гармату й вистріліть двічі на обидва боки будки, а коли впертий Мацюсь не вилізе, розтрощіть пострілами лігво цього злобливого вовчика.
— Слухаю! — відсалютував генерал артилерії.
Але саме тоді пролунав голос сумного короля:
— Ваша королівська величність, прошу не забувати, що ви не самі. Тут три армії і три королі.
Молодий король закусив губу.
— Це правда, нас троє. Але наші права не однакові. Я перший оголосив війну, і я брав головну участь у битві.
— І війська вашої королівської величності перші почали тікати з поля бою.
— Але я їх затримав.
— Бо ваша королівська величність бачила, що в разі небезпеки ми прийдемо на допомогу.
Молодий король нічого не відказав. Це правда. Перемога дорого йому коштувала: половина війська перебита чи поранена й нездатна до бою. За таких умов треба бути дуже обережним, щоб обидва союзники не стали раптом ворогами.