— Але ж це не обман? — з тривогою спитав Мацюсь.
— Ні, це називається воєнною хитрістю,— пояснив міністр юстиції.
— Гаразд,— погодилися всі.
Фелек переодягнувся у форму ворожого солдата, проповз на животі у ворожий табір і почав розказувати всім про левів та негрів. Щоправда, солдати тільки реготали й не вірили.
— От дурний, тобі, мабуть, приснилося.
І один одному розказували про цю нісенітницю. Та ось іде Фелек, а його зупиняють:
— Гей, друже, чув новину?
— Яку? — питає Фелек.
— Кажуть, Бум-Друм з неграми й левами прийшов до Мацюся на поміч.
— Ет, байки,— каже Фелек.
— Зовсім не байки. Кажуть, чути ревіння диких звірів.
— А хай собі ревуть, це мене не обходить,— озивається Фелек.
— Зажди, не такої заспіваєш, коли лев роздере.
— Хіба я кволіший за лева?
— Ах ти хвалько! Ти — і лев! Дивіться лишень на нього: та він навіть на справжнього солдата не схожий.
Іде Фелек далі й чує, солдати вже подейкують, ніби Бум-Друм надіслав цілий корабель отруйних змій. Фелек сам уже нічого не розказує, тільки слухає та сміється. Подумати тільки, як солдати швидко повірили!
Повернувся Фелек до своїх, розповів усе, і нова надія вселилася в Мацюсеве серце.
— Скільки разів мені щастило, може, й на цей раз поталанить.
Вночі Мацюсеві війська тихенько залишили окопи й відступили ближче до міста. Солдати принесли клітки з левами й тиграми, біля яких лишилася половина негрів. Друга половина розбрелася по всьому війську, щоб ворог міг їх бачити всюди.
Отже, буде так.
Ворог почне стріляти в порожні окопи, побачить, що ніхто не відповідає, й кинеться в атаку. Захопивши окопи, солдати кричатимуть "віват" і радітимуть, що вже не за горами столиця, в яку вони скоро зможуть вступити, аби грабувати, їсти, пити й розважатися. І саме тоді негри раптово вдарять у барабани й почнуть кричати страшними голосами. Випустять диких звірів і стрілами поженуть їх на ворога. Там зчиниться паніка, безладдя, метушня. І тоді Мацюсь на чолі кінноти рушить на ворога, а за ним виступить піхота.
Битва буде жахлива, але це на краще. Тепер Мацюсь провчить ворога назавжди.
— Чудовий план. Найстрашніше, коли людина нічого не сподівається, веселиться, а біда заскочить її зненацька.
Я забув вам розказати ще про дві речі: Мацюсеві солдати залишили в окопах багато горілки, пива й вина. А щоб ще дужче роздрочити звірів, поруч з клітками поклали великі купи соломи, паперу й хмизу, які мали запалити, коли відчиняться клітки. Адже треба було пильнувати, щоб леви не кинулись на Мацюсеве військо. Дехто радив випустити навіть кілька змій. Та Клю-Клю заперечила:
— Із зміями краще не зв'язуватися. Вони дуже примхливі, й ніколи не можна передбачити, в якому вони настрої. А за левів будьте спокійні!
Розділ п'ятдесят перший
Проте й ворог мав свій план.
— Слухайте,— каже молодий король.— Завтра ми повинні бути в місті. Інакше нам буде кепсько. Ми в чужій країні, нам доводиться все підвозити залізницею здалеку, а Мацюсь — удома. Зручно битися поблизу міста, бо все тобі напохваті. Але міста небезпечні тим, що їхні мешканці бояться війни. Отже, треба їх ще дужче залякати. Завтра на світанку літаки почнуть скидати бомби, й місто примусить Мацюся здатись. Війська треба розташувати так, щоб вони не могли відступити. Для цього позад загонів поставимо кулемети, і, коли солдати захочуть тікати, ми почнемо в них стріляти.
— Що це — стріляти в своїх?
— Завтра ми повинні захопити місто, інакше буде кепсько,— повторив молодий король.— А хто з солдатів тікатиме, той не свій, а ворог.
Військам оголошено, що завтра генеральний наступ і остання битва.
"Нас троє, а Мацюсь один,— стояло в наказі.— У Мацюся немає ані гармат, ані пороху. В його столиці заколот. Мацюсеві солдати вже не хочуть воювати. Вони голодні і обідрані. Завтра Мацюся буде взято в полон, а ми вступимо до його столиці".
Позад війська було виставлено кулемети.
— Навіщо? — питали солдати.
— Бо кулемети потрібні для оборони, а не для атаки,—пояснювали офіцери.
Але солдатам це щось не дуже сподобалося.
Цієї ночі ніхто не спав ні в таборі Мацюся, ні в таборі ворога. Одні чистили зброю, інші писали листи додому й прощалися з рідними. Панувала повна тиша, лише багаття палахкотіли. І в цій тиші гучно билися серця солдатів.
Світанок.
Тільки зайнялося на світ, гармати відкрили стрілянину по порожніх Мацюсевих окопах. Стріляють, стріляють, а в Мацюсевому таборі сміх.
— Марнуйте порох, марнуйте,— кажуть, сміючись, солдати.
Стоїть Мацюсь на пагорку й дивиться у польовий бінокль.
О, вже йдуть...
Одні біжать, інші обережно скрадаються. Усе нові й нові солдати виходять із окопів — спершу боязко, згодом трохи сміливіше. Одних тиша в Мацюсевих окопах підбадьорює, інших — лякає.
Раптом здійнялося в небо двадцять літаків і — просто на столицю. На жаль, у Мацюся лишилося всього п'ять літаків, бо діти найбільше цікавилися літаками й найбільше зіпсували їх, коли хазяйнували. Закипів жорстокий повітряний бій. Було збито шість ворожих літаків. Але й Мацюсеві літаки вийшли з ладу: кілька збито, а кілька змушені приземлитися.
Початок битви відбувся так, як і передбачала військова рада. Тільки-но ворог зайняв передні окопи, як пролунав звитяжний крик:
— Ага, втекли. Злякалися. У них немає гармат. Ого, як швидко тікали: навіть горілочку не встигли прихопити.
І почали відкорковувати пляшки.
— Добра, ось покуштуйте.
П'ють, сміються, галасують, ладні вже тут і лишитися.
— Навіщо поспішати, коли й тут добре.
Але молодий король настійно повторює:
— Ми повинні бути в місті сьогодні.
Підтягнули гармати й кулемети.
— В атаку!
Неохоче йдуть солдати в наступ, в головах у них шумить. Але, що вдієш,— наказ треба виконувати. А те, що неприємно, краще зробити якнайскоріше. І ось уже зовсім відкрито рушили вони на останню лінію Мацюсевих окопів.
І тут раптом вдарили гармати, зацокотіли кулемети, посипалися кулі і — що найдивніше — стріли.
І тут раптом у Мацюсевому таборі пролунав дикий крик. Гримнули барабани, пищалки, літаври.
І тут раптом вискочили з окопів чорні воїни. Якісь маленькі ті воїни, але, може, це так лише здається здалеку? Небагато їх, але все ж чимало — а в очах двоїться, а у вухах шумить.