Сидиш на цьому дивному птахові і думаєш — ось він мчить, мов стріла, та невідомо куди. Мчить, доки є бензин і мастило. А далі впаде мертвий, коли запас пального вичерпається. Разом зі смертю цього велетня кінець надіям і смерть в розпечених пісках пустелі.
Два дні тому вони пролетіли над другою оазою, сьогодні о сьомій годині ранку мали минути третю, а о четвертій годині після полудня — прибути в країну Бум-Друма. Години їхнього маршруту були підраховані двадцятьма вченими професорами, підраховані докладно, згідно з силою вітру. Напрямок у них був один, бо в повітрі нема потреби обминати якісь перешкоди. Що ж сталося?
О сьомій годині ранку вони мали пролітати над третьою, і останньою, оазою, а тим часом уже сорок хвилин на восьму, а під ними лиш пісок та пісок.
— Чи довго ми ще можемо триматися в повітрі?
Щонайбільше — шість годин. Бензину, можливо, вистачило б і на довше, але мастила машина жере стільки, що просто жах. Жарко їй, хочеться пити...
Мацюсь добре розумів, що таке хочеться пити, бо їхній запас води вже кінчався.
— Хай ваша величність п'є — мені менше води треба, бо ноги мої лишилися вдома і їм вода не потрібна. Ох, і важко мені буде після смерті плазувати додому, щоб відшукати свої ноги.
Здавалось, пілот жартував, але Мацюсь помітив, що в хороброго льотчика в очах бриніли сльози.
— Сорок п'ять хвилин на восьму.
— П'ятдесят хвилин на восьму.
— Восьма година.
А оази все ще не видно.
Якби була буря чи гроза, то не шкода було б і гинути. А то все йшло чудово! На десять секунд раніше пролетіли першу оазу, а з запізненням на чотири секунди поминули другу. Летять з тою ж самою швидкістю, ну, хай би на п'ять хвилин спізнились. А то — на цілу годину!
Уже майже досягли мети, уже сьогодні мала закінчитися остання небезпечна Мацюсева подорож. Усе залежало від цієї подорожі. І що ж?
— Може, змінити напрямок? — радить Мацюсь.
— Напрямок легко змінити. Мій літачок слухняний, варто тільки пальцем поворухнути. Як він гарно йде! Це не його провина, що так сталося. Не сумуй, моє любе пташенятко. Змінити напрямок. Але чому? І куди? Я гадаю, треба летіти далі. Може, це знову якась диявольська витівка, мов з тим коліщатком. Як це воно могло зникнути й зразу ж знайтися? О, знову мотор хоче пити. На тобі, дурню, чарку мастила, але пам'ятай, що пияцтво завжди спричиняється до нещастя, а на тебе чекає особливо гірка доля.
— Оаза! — гукнув раптом Мацюсь, який не відводив від очей підзорної труби.
— Тим краще,— спокійно сказав пілот.— Оаза, то й оаза. Трохи запізнилися. Нічого страшного. У нас запасів на три години більше, ніж треба. Все це сталося тому, що вітер заважає. Нумо, нап'ємося тепер разом.— Пілот налив кухоль води для себе й цокнувся з бідончиком, в якому лишалося зовсім трохи мастила.— Твоє здоров'я, братику.
Щедро заливши мастила в машину, він перехилив кухоль.
— Ваша величність, звольте дати мені на хвилину підзорну трубу, гляну і я одним своїм оком на те диво... Хе, хе, гарненькі деревця в Бум-Друма. А чи ваша величність переконана, що Бум-Друм і справді вже не людожер? Бути з'їденим — це ще не найгірше, коли знаєш, що тебе принаймні похвалять,— мовляв, ти смачний. А я от твердий та ще й жилавий. До того ж без ніг і важу менше, та й бульйон із поламаних кісток не такий-то й поживний.
Мацюсь дивувався — чого ця мовчазна людина, яка майже нічого не говорила всю дорогу, раптом стала такою веселою та балакучою.
— А ваша величність певна, що це та база? Може, ми знову наскочимо на кляті піски, то краще вже тут приземлитися.
Мацюсь не міг бути певний — адже згори все має інакший вигляд. Але приземлятися небезпечно, тут легко зустріти розбійників пустелі або попастися в пазурі диких звірів.
— Може трохи знизимось, щоб роздивитися ближче?
— Гаразд,— погодився Мацюсь.
Досі вони летіли дуже високо, щоб було не так жарко, бо їм доводилось заощаджувати мастило. Але зараз можна вже не заощаджувати, бо до кінця подорожі лишалося кілька годин.
Літак загурчав, здригнувся й почав спускатися.
— А це що? — здивувався Мацюсь і тут же скрикнув: — Угору, якнайшвидше вгору!
Саме тоді близько десятка стріл вп'ялося в крила літака.
— Ви не поранені? — занепокоєно спитав Мацюсь пілота.
— Анітрішечки. Ну й добре ж нас вітають, нема чого казати,— додав пілот.
— Тепер я переконаний, що це та оаза. Розбійники пустелі далеко не заглиблюються, бо там їм нічого робити. Вони блукають поблизу лісів Бум-Друма і оселяються в найближчій оазі.
— Здається, ваша величність казали, що назад ми будемо повертатися не літаком, а на верблюдах?
— Звичайно, Бум-Друм спорядить нас, як і того разу. В країні Бум-Друма, мабуть, можна було б одержати мастило, але бензину там напевно немає.
— Якщо так,— сказав пілот,— можна ризикнути. Порядний машиніст, коли запізнюється, їде швидше, щоб прибути вчасно. І я так зроблю: пущу машину з найбільшою швидкістю, аби прилетіти точно за розкладом. Може, це останній політ у моєму житті, то я вже не промину такої нагоди.
І він ввімкнув таку швидкість, що за якусь хвилину і оаза, й розбійники лишилися далеко позаду.
— А стріли не шкодять? — спитав Мацюсь.
— Анітрішечки: хай собі теліпаються.
Летять, летять, летять. Мотор, добре змащений, діє бездоганно. Знову, як і першого разу, подекуди з'являються то кущі, то низенькі деревця.
— Хо-хо, мій коник уже зачув свою стайню,— жартує пілот.
Випили наші мандрівники решту води, доїли запаси харчів, щоб не приїздити голодними. Адже невідомо, скільки триватиме врочиста зустріч, після якої їх нагодують. І взагалі, негарно приїздити в гості голодними, а то ще подумають, начебто вони прибули навмисне для того, щоб їх нагодували.
Нарешті почали обережно спускатися. Сповільнили рух, бо Мацюсь іще здалеку помітив сірий пісок лісів Бум-Друма.
— Ну, гаразд,— каже пілот,— а чи є там у лісі якась галявинка, адже ми не можемо впасти на дерева? Правда, одного разу я приземлився в лісі, власне кажучи, не стільки я приземлився, скільки літак мене приземлив. Отоді я й втратив око. Я був тоді ще молодий, і літаки були молоді та неслухняні.
Перед самісіньким палацом, тобто перед королівським наметом Бум-Друма, була велика галявина. І тепер, роблячи кола зовсім низько над лісом, літак шукав ту галявину.