Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго,— адже їх не випускали з вагона.
— Не виходьте, поручик побачить.
Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п'ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти — не можна; а в вагоні було страх як душно.
— А знаєте, чого ми так довго стоїмо? — прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з'являвся із свіжими звістками.
— Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?
— Ні, наші добре стережуть мости.
— Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.
— Може, який шпигун зіпсував паровоз?
— Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.
— А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?
— Його ще там бракувало!
— Бракувало чи не бракувало, а він король — і край.
— Королі тепер на війну не їздять.
— Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати,— втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.
— Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.
— Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам'ятають, то й брешуть.
— Нащо їм брехати?
— Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?
— Отакої... король один, а солдатів багато.
— А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.
Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.
Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.
— Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись, і народ до війни не силував.
Така повага до батька трохи вгамувала роз'ятрене Мацюсеве серце.
— Бо й справді, що королю робити на війні? Поспить на траві — тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Від духу солдатського сукна голова розболиться. І шкіра в них ніжна, і ніс ніжний.
Мацюсь був справедливий і не міг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора він спав на траві — і вже має нежить. І йому голова болить. І шкіра страшенно свербить.
— Ну, хлопці, годі. Все одно нічого путнього не придумаємо. Краще заспіваємо веселої.
— Їдемо! — крикнув хтось.
І справді, поїзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило — як. тільки хтось казав, що ешелон стоятиме довго, поїзд раптово рушав, і солдати скакали на ходу, й не один, спізнившись, лишався в дорозі.
— Вчать нас не ловити гав,— здогадався котрийсь.
Прибули на велику станцію. Тут з'ясувалося, що проїжджатиме якась важлива персона. На пероні — прапори, почесна варта, якісь дами в білому й двоє дітей з гарними букетами.
— Королівським поїздом їде на фронт сам військовий міністр.
Знову загнали ешелон на сусідню колію, де він і простояв цілу ніч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсеві навіть нічого не приснилося.
Вдосвіта почали чистити й мити вагони, поручик бігав і сам за всім стежив.
— Треба вас сховати, хлоп'ята, а то буде вам амба,— сказав капрал.
І Фелека з Мацюсем прихистили в убогій хатині стрілочника. Цікава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюків скоріше вивідав що-небудь.
— Ой діти, діти,— зітхала вона,— навіщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звідкіля ви й куди їдете?
— Ласкава господине,— похмуро відповів Фелек,— батько наш — взводний. Він нам так на прощання сказав: "У доброго солдата ноги для походу, руки для карабіна, очі для пильності, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розціпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабіном захищає одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тільки власну голову, а й цілий загін". Звідкіля й куди їдемо — це військова таємниця. Нічого ми не знаємо й нічого не скажемо.
Стрілочникова дружина аж рота роззявила:
— Хто б міг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунів крутиться біля військових. Одягне абиякий солдатський мундир і починає випитувати все, а потім — гайда до ворога.
І з великої поваги до хлопців вона не лише напоїла їх чаєм, а ще й ковбаси дала. Мацюсеві сніданок здався дуже смачним, тим більше, що нарешті він і вмився як слід.
— Королівський поїзд, королівський поїзд! — пролунало знадвору.
Фелек і Мацюсь вилізли на драбину, що стояла біля хлівця стрілочника, й дивилися.
— Їде.
Гарний пасажирський поїзд з великими вікнами під'їжджає до станції. Оркестр грає державний гімн. У вікні вагона стоїть добре відомий Мацюсеві військовий міністр. Очі міністра стрілися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби міністр його пізнав? Але міністр не міг пізнати Мацюся: по-перше, тому, що він був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що після втечі Мацюся, яку старший міністр приховав від усіх,— про що мова буде далі,— з ним прощався в столиці підроблений Мацюсь. Міністр іноземних справ радив приготуватись до війни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у військового міністра було про що думати: "Легко Сказати "йди і воюй", коли на тебе суне аж троє". Що з того, що він переможе одного чи двох, коли третій його здолає. Солдатів, можливо, й вистачило б, та бракує карабінів, гармат, одягу. І міністрові спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що він приготував для війни, а тоді вже взятися до другого.
Мацюсеві було трохи неприємно дивитися, як військо салютувало міністрові, як йому підносили квіти і безперервно грав оркестр. "Це все належить мені",— подумав він. Та, маючи у серці справедливість, Мацюсь тут-таки пояснив сам собі: "Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети. Але скажи мені, мій Мацюсю, чи зміг би ти куди послати військо, якщо не знаєш географії?"