Як видужав Петро став розбишакою. Його найкращі друзі Жек та Микада—увірвиголови на все село. Де на городі гарні баклажани, огірки, вишні—там Петро, Микадо, Жек.
Иноді й замок одкрутити, а иноді й курку вбити за городом та засмажити.
Д Петрові радили вчитись:
— Ти вже великий, у тебе одна рука, вчитись грамоти треба, може писарем будеш, бо який же з тебе господар...
Мати казала:
— Ззів идол руку, а тепер торби не минеш. З одним крилом не полетіти... Пішов-би у Груцьку до Пантелея корови пасти, заробив щось, доки ти будеш байдики бити!?.. Он твої-ж ровесники до заводу ходять, аж по 15 копійок у день получають, а ти... Людські діти носять матерям, а мені!..
Мати плаче.
Петро похапцем учився читати.
Перечитував по складах "Конька Горбунька", "Сто кіп брехні, хоч вір, хоч ні", або "Сборник русских народных песень".
Це було старший брат Федька, що був літейщиком у заводів Ель-ворті", що-суботи приносить такі книжки. Навчили Федьку робітники читати, а він показав Петрові. Дяк Федька приходить од заводу, Петро зливає йому води на руки. Тоді біжить до крамнички Федьці по тютюн № 12.
Петро упросив Федьку купити йому букваря, де він вичитав коротеньку біографію Кольцова, як той почав писати вірші.
— Дай і я попробую—задумалось Петрові.
Думка писати вірші так опанувала Петром, що він не міг спати. Коли в хаті всі сплять, він встає, світить лямпу, за оливець і великими друкованими літерами записує, що йому в голову збриде. Запише — ляже. Тільки ляже—знов схвачубться—краща думка найшла. Прокинеться мати, як визвіреться:
— Світло, нечистий дух, гроші стоє, ти його купуєш? Людські діти матерям гроші носять.
А вранці бабам:
— Всі в мене діти, як діти, а це чорт його зна що воно за дитина, встає вночі й пише, і вивчила якась нечиста сила його писати!
IV
— Дби ти мене слухав, я-б ніколи на тебе й не крикнула-б.
— Нащо тобі ото воно здалося писати? Та чи ти з цього хліб їстимеш?
Все єдно, сину, нам старцювати... Що тих копійок, що Федько приносить?—Сім'я-ж у нас велика, он старий обірвався, Наташка боса, а вона-ж уже дівка—між люди треба. Андрій голий ходить, світить... Що тих копійок!.. Сьогодні субота, в заводі получка, пішов-би, став отам під ворітьми, та й щось дали-б, тільки треба бути сміливим...
Так мати Петрові каже щосуботи, але Петро не слуха. Сьогодні він став ніби другим-—якимсь блаженим і слух'яним.
— Піду. Сказав Петро і почав шукати торбинку.
Балашівка од Єлисавету сажень на 300.
На вигоні село, а по той бік річки у ямі Єлисавет.
Петро не зводить очей од високого червоного димаря Ельвор-тівського заводу. Я димар нахабно тирчав у небо, до половини закопчений, а з нього валив чорний кучерявий дим. Об димар розбивалися біленькі хмарки й тонули разом із димом у небі.
Петро засунув рукав за пояса, що підперезався ним, і заховався за залізною, обліпленою маслами, брамою заводу. Биндюжники торохкотіли возами по кам'яному бруку, везли якісь довгі паліччя, залізні колеса... Вагонетки котяться з вугіллям, пахне нафтою, спиртом і всякими маслами. За вікнами, що обсажені пилюгою, блищать вогники, гудуть безперестанно мотори. З вікон трубки, а з дробок дим настирливо вилітає в повітря.
Згодом зойкнув гудок і робітники в засмальцьованій одежі вал-нули на получку. По одному виходили з контори і йшли з брами мимо Петра.
Зобачив Петро знайомого робітника з свого села і втік. Той зрозумів, наздогнав його і силоміць у кешеню поклав йому три мідні копійки. Петрові було дуже чогось соромно і він бігом побіг додому.
Мати дуже зраділа.—Нічого це, сину, на перший раз, поки звикнешся. Бачиш, а ти не хотів мене слухати. Піди-ж, дитино, та купи три хунти соли, в нас якраз і соли немає!..
Петро розвернув книжку й уставився читати. Тоді глянув на матір:
— Це вже, мамо, останній раз, більше я ніколи не піду... Краще з голоду померти... видумали...
Мати спочатку лагідно просила його, а далі хватила у Петра з рук книжку й швирнула на долівку.
— Оце мені читання, аби не був такий дуже грамотний, то не розумів-би так... Грамота йому їсти дасть.
V
Башлик Дртем—політик.
У нього на кватирі тайком збираються люди, щось говорять, обмірковують.
Та Петрові не діло до цього, що Артема забрала поліція й повезла до в'язниці, що якісь книжки стара Башличка поливала гасом та палила в печі.
Петро прийде до Башликів, покрутиться, вкраде в Митьки, що ходив у сірій шинелі з ґудзиками, книжку й піде крадькома од Башликів.
Стара Башличка наказує своїм дітям не водиться з Петром, бо навчить всяким пакостям, "призводитель". А Петрові Жек та Микада кажуть:
— Чого ото ти ходиш до отих штундарів, у них-же ікон немає?
— Чого ходю?—а книжку "збирить".
Маруся, Артемова дочка, бігала в коротенькій, вище колін, спідничці, та гризла цукерки. Не звертав Петро на неї аніякогісінької уваги.
Це було давно...
Аж гульк і революція! —
Взяла Петра на крила, піднесла над селом, підняла й кинула в місто.
Петро зараз став комсомольцем. Підучився грамоти, об'їздив мало не всю Вкраїну, був у Москві літо, вчився в самого Валерія Брюсова, як писати вірші.
Друкується, член Спілки пролетарських письменників у Харкові.
Живе в великому місті. Пройнявся залізом, димом, гуркотом машин, колес, робочим духом, широкі кам'яно-встелені вулиці, з височезними стінами, а в них великі шибки—вітрини. Сонце впаде на шкло й воно далеко блищить, наче з води срібло. Вулицями безперестану літають автомобілі, мотоциклети, велосипеди, трамвай искрить по дроту—шум.
А десь у Петра, у маленькому, як у жмені, селі є мати, батько— бідують старі. Сестри десь господарюють із своїми чоловіками, а брати працюють в Ельворті—Федько вже старшим літейщиком, а Митька ковалем.
Та не Ельворт зараз завод, а "Червона Зірка". Петро вже поеми пише, а брати ще тільки в лїкбезі вчаться. ...Революція...
Петро одного разу пише матері.
"Навряд-чи доведеться мені мамо носити торбу, біднякові в революцію й з одним крилом можна літати. Ой... де я тільки не вилітав? Скоро прилечу до Вас у гості. Ваш син Петро".
І справді приїхав. Пишається мати, дивується батько:
— Петро, ти?—Вчора, та наче вчора крав у Карпихи на городі вишні, подер надвоє сорочку, били тебе пужалном, а сьогодні вже дивись!