Вона підійшла до столу й лагідно:
— Я хотіла з тобою говорити. Я чула, що ти хочеш одружитися з Марусею...
Ти-ж бачиш сам, вона ще дуже молода і нема-ж у неї нічого, одна спідничка і все!
Невже ти собі багатшої не найдеш? ^
У Петра виступив гарячий рум'янець. Йому чогось стало ніяково... Він узяв у руки оливець, бігав ним механічно по папері, щось непотрібне малював, не дивився матері в лице й мовчав. Мати розуміла його й не вимагала говорити. Нарешті Петро одважився.
— Це старі вигадки. Що мені потрібні рядна, скрині? Чи воли та коні?
Не буду-ж я з оцим усим возитися? Ми з Марусею поїдемо звідци... г то що в неї спідниці нема, то придбаємо.
— В неї є руки, а в мене голова.
Петро замовк. Його серце швидко стукало, тіпалось, він нервово черкав оливцем.
Мати помовчала, далі додала:
— Ну то гаразд, робіть, як вам краще, аби добре було. Колись Артем казав, щоб я давала волю своїм дітям і не перечила їм ні в чому. Мати вийшла.
Вбігла Маруся й сіла Петрові на коліна.
— Ну що, питав?
— Сама питала.
— Ну що?
— Каже добре.
— Ну ось і добре, а це тобі... Маруся швидко завертіла у Петра перед носом гілку винограду, що одною рукою тримала в себе за спиною.
— Д чого це ти такий худий? Може ти чим хворий, ти пішов-би до лікаря.
— Ні, Маню, це я стомлений. Пишу багато, читаю. Та засідання, збори...
Завтра Єлисаветський ОкрКом КСМУ дає командировку в будинок спочинку. Знаєш де Соколовські хуторі?—туди.
Соколовські хуторі од Балашівки недалечко.
Он за великим Грузчанським шляхом Перемонтова дача, долина з великою криницею, що колись поставив пан, а за могилою Турецька могила, а там видно верхів'я дерев, панських дачних будинків—ось це й є Соколовські хуторі.
Зараз там спочивають робітники та радянські службовці.
По-під соячниками, що як військо стоять, вітер котив курай, а горобці обсіли соячники й цвірінькають на ввесь степ. Петро й Маруся йшли по-під соячниками, що били своїми головешками Петра й Марусю в груди, в плечі.
— Ну, Маню, ти вже мабуть вертайся, я вже тут піду сам. Через два тижні буду в тебе, а там поїдемо до Харкова, будеш там учитись, зроблю з тебе письменную, запишу тебе до спілки пролетарських мистецтв.
— Не барися-ж, поете мій бравий!..
Маруся, як кізочка, збігла в долину, вибігла, стала на горі й замахала Петрові руками, щось говорила. До Петра долітали якісь незрозумілі слова, а він махав їй хусткою. Маруся побігла й її червона хусточка зникла в сонячному сяйві.
XI
Вечір. З оцієї гори видно все.
По небі посунулись хмари і попливли кудись над вокзалом, за Єлисавет.
Маруся задивилась у хмари, а вони наче пливуть до Харкова. Ось вона в Харкові: сидить у прозорій кімнаті. На столі стоїть електрична лямпа з червоним абажуром і книжок повно. Сидить Маруся, читає Петрові вірші, а скоро й Петро прийде, він десь на літературному вечорі, вона його чекає-чекає.
— Ти, Маню, знов чогось задумана? Маруся здрігнула:
— Ой, я так замріялась...
Петро повернув Марійчину голову в бік і любувався профілем її лиця.
Скоро Петро поїде до Харкова й Марусі доведеться його чекати й чекати може довго-довго.
Волохаті хмари, як медведі, плавали в вечірньому небі, зникли, й небо заблищало зорями.
— Он там, де зірок багацько—в той бік я буду їхати. Я зорі ро-стуть-ростуть.
Маруся задивилася на них і її очі стали повні зірок.
XII
Ніколи для Марусі не була така сумна Єлисаветська станція. До перону під'їхав почтовий.
Маруся глянула на Петра очима повними сліз, білки в неї були великі-великі.
— Ти-ж не барись, чуєш, Петрусю, гляди-ж не барись!..
Дзвінок. Кондуктор засюрчав, загув паровик і почтовий покотився по рейках аж до Харкова.
Ще раз глянув Петро у вікно на Єлисавет. Серце застукало... М заводи кидають димарями дим, димарі обмотуються димом, вітер подихне й дим вклоняється до потягу.
Над заводами по-між димарів загубився червоний прапор. Я в заводах Петрові брати... Заводи меншають і меншають, за валами зникають труби, перед очима у Петра виросла заплакана Маруся. Змалювалося йому його минуле, у вікні крутився степ, стовпи, хатки, потяг летів, а Петро думав. Потяг летів...