Марко. Хто ти такий? 1 — а постать. Князь Воротинський 6. Марко. Князь... то чого ж ти чекаєш тут? Повернутися в Росію?
1-а постать. Ні, звідси немає вороття... Це станція, звідки немає дороги ні взад, ні вперед... Це станція — кінець усім шляхам, це станція, де немає й не буває надії...
Марко. То для кого ж тоді ця станція?!
1 — а постать. Ця станція для тих, хто спізнився на поїзд життя... ця станція для тих, у кого немає квитка або чий квиток прострочений... ця станція для тих, чий поїзд розбився в путі... чий годинник відстає або зовсім не йде.
Марко. То чого ж ти чекаєш тут?
1 — а постать. Нічого.
* Покиньте надію навіки, хто сюди увійшов (лат.).— Ред.
Марко. Нічого... яке жахливе слово. І довго ти сидиш тут?
1-а постать. Не знаю... десять хвилин... двадцять років... (Понурює голову.)
2-а постать (підбігає). Неправда. Брехня! Князь помиляється. Це просто непорозуміння. Безумовно, тут якась плутанина, але ми її розплутаємо. Просто непорозуміння або переплутали розпис поїздів, або поспішають дзиґарі, так, так, іменно...
3-я постать — поет (наближається). Ха-ха! Добре непорозуміння... Переплутали розпис. Замість Петербурга — Ленінград, замість Царя — Цік. Ха-ха!., та й дзиґарі поспішають — на сто років; наперед. Тринадцята година... Ха-ха!..
2-а постать. Юринда. Я певний, що зараз подадуть поїзд. Я ось тільки поголюся та прочитаю газету, і край. Додому на Бронну! Ви знаєте, гм, не маю честі, у мене ж будинок на Бронній в Москві. Присяжний повірений Іванов, ну, і звичайно член с.-д.7 Коли будете в Москві, будь ласка, завітайте надвечір, почитаємо, посперечаємось, мабуть, уже вийшла вереснева книжка "Русской мысли"*, є що-небудь новеньке Сологуб^9. Поп'ємо чайку з ікоркою та з лимончиком, посперечаємось про Метерлінка І0, художній театр.
Поет. Ха-ха! Руська мисль за вересень! Руська мисль додумалась вже до Жовтня, що давно вже заморозив і ваш чайок, і нашого Сологуба.
2-а постать (не слухає). Ви знаєте, я тут випадково — навіть поголитись не встиг, ось тільки чекаю на листа — надзвичайно важливий лист, розумієте. Ага, ось, до речі, й листоноша. Гей, люб'язний. (До листоноші.)
Приходить листоноша в звичайному вбранні зі своєю торбинкою.
2-а постать (до листоноші). Мені немає листа? Іванову Леонідові Павловичу? З Москви?
Листоноша (глухо). Листів не було і не буде ніколи...
Усі постаті зриваються і оточують листоношу, торсаючи його, простягаючи
до нього руки.
Постаті. Мені листа! Чи немає мені листа? А мені? Мені листа!
Ще одна постать— похила, завчасу посивіла, сліпа людина, спираючись на плече с и н а — ю н а к а.
Старий. Спитай його, Костику... чи немає мені листа.
Листоноша зачерпує повною жменею із своєї торбинки попіл і сипле його в простягнуті до нього руки.
Постаті. Попіл! Попіл! Попіл! Тільки попіл! Ще одна постать — полковник. Більшовицькі фіглі! Брехня! Це агенти з Москви, знаємо. Я зараз же надішлю телеграму. Гей, телеграфіст, хто там? (Стукає у віконце.)
З віконця телеграфу зараз же висовується вороняча голова.
Полковник. Прийміть телеграму. Можна?
Ворон. Можна, коли нема мертвих слів.
.Полковник (подає аркуш і читає). Петербург, Іжевський проспект, 13. Стягніть недоплату минулих років. Раджу генералові припинити продаж Куп'янської садиби. Чекаю повернення царської влади. Полковник Кулаков.
Зараз же ця телеграма з'являється вогненним транспарантом на чорній
дошці коло вікна. Ворон-телеграфіст виходить з паличкою в лапі.
Ворон. Цієї телеграми не можна прийняти. Тут багато мертвих слів, що їх вже немає там, куди ви її надсилаєте. (Викреслює паличкою одне за одним слова, які гаснуть.) Петербург — немає. Невський — немає... немає... немає... минулих — немає, генералів — немає, садиб — немає, царя — немає. (Закреслює все, крім слів "13", років, "рад", "янської" і "влади" — після чого на екрані залишається — "13 років Радянської влади".
Полковник. Га! Я так і знав, що і в пеклі більшовицькі агенти. (Плює.) Добре ж, я подам скаргу самому Сатані. Де скаргова книга?
Екран гасне.
Одна з постатей. Посилка! Казали, що сьогодні буде посилка в життя.
Всі кидаються юрбою до правого віконця "Довідки".
Всі. Життя! Життя! Дайте життя!
Юнак. Батьку, пусти й мене... я попробую протовпитись до віконця.
Старий. Даремно, синку... даремно, нам з тобою немає місця в житті.
Марко (до нього). Чого ж ти сидиш тут, старий, на цій станції, відкіля немає шляхів? Чого ти не потрапив на поїзд? Хіба ти теж князь, хіба ви теж утекли з рідного краю?
Старий. Ні, чоловіче... ні... довіку я працював і ніколи нікуди не втікав від життя, але воно не прийняло ні мене, ні мого бідного сина... Один по одному відходили поїзди, що йдуть на станції праці, надії, життя.... але нас відштовхували інші, в кого були дужчі лікті; нарешті, ми потрапили в якийсь поїзд, але він привіз нас сюди, на цю прокляту станцію... і з того часу ми сидимо тут уже багато років... багато... і ось минув час і не вернеться вже надія... І немає гіршої муки, ніж знати, що змарновано час... що нічого не зробив я для мого бідного сина, який ніколи не пізнає, що таке молодість... що таке радість праці, радість життя... (Схиляє еолову.)
Жінка з дитиною (на підлозі). Та майте ж жалість, прокляті! Вона ж вмирає! Ви чуєте, вона вмирає, вмирає моя дитина! (Ревно плаче.) Прокляті, прокляті душогуби.
З другого кутка: "Сатана! Де Сатана! Чому не пускають нас у пекло".
Г о л о с и. Де Сатана! Чи довго ж ми будемо мучитись на цій проклятій станції!
Другі голоси. Де надія? Чому зачинені двері...
Стогін, регіт з усіх кутків.
Марко (стоїть приголомшений, ухопившись за голову). Та що ж це за проклята станція. Та це гірше, ніж у нас на станціях під час евакуації.
Поет (підходить). Милуєтесь? Я теж... тут... колись я був поет, мріяв потрясти світ моїми піснями, але вони переладнали всі струни, і я не можу вже вловити будь-якої гармонії в цьому хаосі і мушу сидіти тут у цьому тупику, звідки немає нікуди дороги...
Марко. Та це справжнє пекло!
Поет. Ні, це ще не пекло, але це гірше, ніж пекло, це остання станція перед пеклом. Бачите залізну браму в тій безодні? (Показує.) Ото і є справжнє пекло. А тут тільки чекання, чекання без краю і без надії...