– Зате в місті беду жити, а в Городищах згорбилася б старою дівкою. Відсудить половну квартири у вдівця, може, ще й до неї якийсь пенсіонер-атомник пристане.
– Краще вже дівувати до могили, як на двоє чужих дітей іти.
– А Грицько все Бобилю. Ніяк не вказться, а тоді як візьме якусь шельму мальовану…
– Весь в Івана, мусить вигулятися. Ич, як вифрантився. Наче з гульок на похорон.
– А твій хіба не так з міста приїздить?
– Так то не не похорон…
– Ти, Оляно, вже не побачиш, як і в чому він приїде ховати тебе…
– Микола марний дуже. Нащо йому той реактор, був би, може, бригадиром у нас…
– Це Людка потягла його до міста. Вшелепався і поволочився за нею, видрою. Ба, крутить стегнами, як жорнами. На чепурилася, як з голочки одягнена, а Микола… жалько дивитися…
– Дочка Олеся, в них славна. Казала якось Марія – на віддані, хлопець з армії вертається.
– Ох і вимучило Івана. Все рак з’їв. Самі кістки й шкіра, – нарешті встряв в розмову дідок.
– Хай бог милує від цієї напасті. От заснути б і не встати, оце найкраще.
– Смерть, Віро, вибирають тільки самогубці…
– А Марія вже й не плаче.
– У молодості виплакала всенькі сльози…
– Бо дурна. Любили його без пам’яті
Водій голови колгоспу вмакає магнітофон. Хрипко і розпливчасто лунає похоронна мелодія у виконанні сільських духівників.
– П’ятеро дітей виростив Мирович, а вони навіть музики не найняли…
Бригадир несе прапор з чорною стрічкою. Вітер торигає полотнище, і воно боляче січе прапороносця тороками по обличчю. Та ще й під ноги треба постійно позирати, щоб не перечепитися через коріння й не впасти зпрапором.
Печальна тягуча мелодія несподівано уривається. Щось голосно клацнуло, прохрипіло, і з машини голови колгоспу браво вихопився голос Алли Пугачової:
И снова в зале гаснет свет,
Я смотрю на сцену ортешенно…
Олександр Мирович ураз згорбився і втягнув лису голову в плечі. Бригадир з прапором озирнувся і мало не впав, зазнавши носок черевик під грубий корінь, встиг опертися на держак прапора. Голова колгоспу заметушився, відстав від гурту родичів, замахав кулаком на водія своєї машини.
Водій розгубився, поки до тямив, що сталося, прозвучав куплет пісні "Маестро".
Грабарi на цвинтарi вiдiгнали вiд ями великорогу рябу корову Мироничiв, бо одiйшла дуже близько i стоїть як грiх над душею. Ледве одігнали, розмахуючи блискучими заступами, нова стала неподалiк, впихнувши голову мiж розвiття абрикоси, що викинула перший, ще несмiливий цвiт.
Копачi почули знайому пiсню Алли Пугачової, i Андруха сказав:
– Мироне! Голова їде!
Злодiйкувато допили пляшку, пожбурили її мiж старi могилки, заходилися дожовувати ковбасу з хлiбом.
У глибинi лiсу, де зникає за деревами пiщана дорога з Городищ, зупинилося таксi. З нього вийiшла Наталка. Та сама, яку Григорiй запрошував поїхати з ним на похорон i вона рiшуче вiдмовилася. Наталка поклала на сидiння двадцять п’ять карбовавцiв.
– Я недовго. Зачекайте...
Старий таксист (з таким не страшно їхати жiнцi навiть у лiсову глухомань) байдужо кивнув головою, розвернув машину в напрямку мiста.
Наталка iде лiсом, недалеко вiд цвинтаря ховається за сосну, щоб її не побачили.
Бiля ями командує голова колгоспу, зчиняє зайву метушню. Олександр Іванович згибається майже вдвоє, щось каже йому на вухо, i голова ховає папірця до кишенi, вiдходить до школярки в учнiвськiй формi.
– Отбой! Не треба промови. Мiтингу не буде.
Дивиться в бiк цвинтаря Наталка, притулившись щокою до соснової кори.
Прощаються з батьком дiти, по черзi цiлуючи почорнiле його лице, над яким кружеляє оса. Намагаються одiгнати її, але та прилiтає знову.
Нетерпляче крутять молотки в руках грабарi Андруха i Мирон.
Голова колгоспу штовхає бригадира, щоб опустив
прапор над труною, киває своєму водiєвi — давай
похоронний марш. Але той злякано розводить руками — ризикувати не хоче...
Пiдходить до Іванової труни ряба корова, пiдхоплює довгим слизьким язиком жмуток чорнобилю,
яким обкладено узголiв’я покiйного. Грабарi замахуються на неї молотками, i корова вiдходить у глибину кладовища..
Стала бiля труни Марiя. Спокiйно вклякла на колiна в узголiв’ї свого чоловiка, строго, без голосiнь i слiз поцiлувала його в уста, чоло, в одкритi вiд тюлевої накидки руки. Поправила чорнобиль бiля Іванових скронь, розтерла зiлля долонями й поклала йому на груди.
Встала, тримаючись за край домовини.
– Я тутечки не довго, Iване. Чого менi затримуватися. Побачимось...
Лунко вдарили замашнi молотки трунарiв по головках цвяхiв, що охоче полiзли в дошки вiка. Удари глухо перелунюють мiж городищенськими хатами, в лiсi. Посеред весняного теплого дня звучання їхнє сприймається навiть якимсь веселим зухвальством будiвничих, якi зводять крокви або ж набивають лати. Даленiючи в Городищах, у гущавинi лiсу, вiдбиваючись вiд поверхнi весняної рiки, що тече неподалiк вони так переiнакшуються, що чимось нагадують шпарке цокання настiнних ходикiв, а можливо,
i удари людського серця.
Марiя здригається, стежачи за молотками грабарiв. Не чує їх лише Федiр, але бачить i начеб пiдставля свiй погляд мiж "бриликом" цвяхів і молотком. Його пальці міцно, до посиніння, стискають руку сестри Одарочки і плече брата Григорія.