Стоїть худий, зi змарнiлим, втомленим обличчям, з червоними вiд безсоння очима Микола. Раннi глибокi залисини. пом’ятий костюм, з’їхала на бiк краватка. Поруч його дружина Людмила, продавець мiського унiвермагу "Енергетик", торгує у вiддiлi дефiцитних товарiв, якi продають лише на зiбранi лiкарськi трави. Не завжди тiльки на цiлюще зiлля, але... з цим строго. Енергiйна, рухлива молодичка, яка з
гіркотою вiдчуває, що молодiсть уже вiдходить, що гоже її тіло почитнає в’янути, жиріти, хоч колись здавалося, зносу йому не буде. Все це вона вже знає й покрадьки думає, що завтра вже жоден чоловік не подивиться їй вслід, і, може, варто скористатися останнім шансом, щоб потім було, що згадати…
поправила чорне велюрове плаття під розстебнутим шкіряним пальтом. Людмила без хустки, простоволоса, але через чоло довкола голови – сорна муарова перев’язь, яка їй дуже пасує. Нахиляється до Миколи і шепоче йомуна вухо:
– Ну на кого ти схожий? Такі туфлі югославські угробив у гнояці! Штани й піджак ніяка хімчистка не прийме. Люди подумають, що я тебе не доглядаю…
Та Миколи вже звик до її нарікань, звик не чути їх. Тим більше зараз. Дивиться на тата в домовині й катрає себе за те, що не приїхав у Городища минулої неділі, не попрощався, не проміняв поїздку до тата на приробіток у бигаді рибколгоспу. Та хай би вони згоріли, ті гроші! Може, тато хотів щось сказати перед смертю?
Схлипує в краєчок хустини Одарка, перев’язує шнурівки та татових черевиках, підтягує шкарпетки і поправляє холоші на його ногаз. Наче й не розуміє, що татові все це байдуже. Їй хочеться, щоб йому було зручно і добре навіть у домовині.
Стоїть Григорій. Незвично серйозний, заглиблений у свої думки. Наче спостерігає себе збоку. Від поруху пліч і рук лунко припує його шкіряна курточка з безліччю замків-блискаов. Тато його любив, як свою молодість. І любив по-справжньому, як тільки можна в старості любити свою молодість. Якщо приїздив до міста, то зупинявся тільки в Гриця. Навідає Миколу і Дарку, а на начліг, на чарку, на запівнічну балачку – до Грицька. Все. Нема тата. Не-ма!
Замикає підкову-півколо глухонімий Федір. Стоїть, дивиться на тата, на маму, на братів своїх, на Дарочку. Ворушть губами, наче всім зараз хоче сказати щось вкрай важливе, але не може. І роботи нiякої нема зараз пiд руками. То вiн намацав у кишенi шматок кореня, викинутого грабарями з татової ями, i обмацує його нервовими пальцями.
В узголiв’ї домовини сидить на стiльцi Марiя. Сидить мовчки. Вже виплакалася. Їй восьмий десяток, але й досi вiдсвiчують на лицi слiди колишньої селянської вроди.
– Що вiн просив в останнi хвилини, мамо?
– Смертi. Тiльки смертi, так йому несвiтсько болiло й пекло у шлунку. Смертi просив i.. понюхати розтертого в долонях молодого чорнобилю...
— А що заповiдав тато? знову запитав старший Мирович.
– Щоб ми всi жили. І шанувалися. І трималися свого роду, своїх родин. Всяким вiн був — ви це знаєте. Гнiзда свого не пантрував, чарка його часто водила, люди ремствували, але всiх вас я народила з любовi до нього. Лише перед смертю став думати про нас, тiльки перед смертю i полюбив нас усiх. То воював, то командував у колгоспi, то гарцював, наче з ланцюга зiрвався, хоч я не прив’язувала його нiколи, то пиячив, коли з начальства подвигнули. Ви це знаєте, i люди знають. З ним умерло все моє. Є тiльки наша родина. Прощаємо йому все, бо iншого тата в нас не буде. Про це ми з ним говорили, коли навiть болячка втомлювалася болiти i вiдступалася ненадовго. Федоре! Нарви за хатою чорнобилю i поклади татовi в домовину.
Вона дивиться на Федора, i вiн зрозумiв її по очах, по рухах губiв. Закивав головою i пiшов.
За ним вийшов з хати i Микола. Став на колесо колгоспної вантажiвки, зазирнув на кузов, з якого навiть не вигорнули решток жому i силосу. Мити вже нiколи, тому пiдганяють її до трактора i навiшують на гак вантажiвки чистий причеп: так краще, не трiскотiтиме татовi "Бєларусь" пiд вухом.
Повипиналося корiння на сiльськiй вулицi. Через нього перечiплюються або ж завчено переступають кирзовi чоботи i лискучi черевики, грубi гумаки i моднi жiночi чобiтки. Зранку пройшов весняний дощик у селi, в пiщаних баюрах стоять рудi калюжi. Пронизливо рипить пiд ногами й колесами мокрий, вимитий пiсок, од якого аж різь в очах.
Попереду бригадир з колгоспним прапором, весь час позиркує пiд ноги, щоб не зашпортатися в цьому триклятому корiняччi, яке за багато рокiв їзди мотоциклом по цiй дорозi витрясло його бригадирську душу. Пiшки вiн майже не ходить, тому й перечiплюється зараз через кожен корiнь.
За бригадиром їде вантажiвка, голомозий водiй якої весь час ремигає жувальну гумку – й тепер у сiльському магазинi продають у навантаження до мороженої риби. За вантажiвкою причеп, встелений зелом, з домовиною Мировича, над якою весь час кружляє оса.
Поодаль гуртик родичiв.
За ними уазик голови колгоспу. Останнiми бiжать дiти i бiлий цуцик Пушок.
Майже всi сущi жителi Городищ вийшли до своїх ворiт, щоб попрощатися з Iваном. Здебiльшого дiди з бабами. На хвильку вiдiрвавшись вiд грядок i городiв, дехто оперся на сапку, граблi чи заступ. Однi никують головою, тонкосльозiшi баби сплакують, та бiльшiсть з цiкавiстю розглядають родину Мировичiв, перешiптуються мiж собою:
– Еге ж, тільки два музиканти зібрали – барабанщика й трубача. Решта пішли на моторках у верхів’я ріки, нагребуть риби сітками. Нерест…
– Іванові вже та музика не нужна. Не почує. Йому вже ангели співають.
– Хто зна, хто зна, може, й чорти підступаються, зав’язавши хвости банитками. Нагрішив небіжчичок, нагішив. Хто зна, куди оприділять його…
– Може, й там у начальство?
– Тепер і там грамотних вистачає…
– Тихіше, Федір он … близько…
– Та він не почує. А як почує – нікому не скаже.
Двоє старих замовкли, бо процесія підійшла до їхніх дворищ, провели очима Іванову домовину, родичів і подалися на город.
Причеп з труною вже порівнявся з іншим двором, біля воріт якого стоять дві бабусі й дідок.
– Боже, а Сашко геть лис енний!
– А що ж ти хотіла? Радіація! Стільки літ з радіацією робить.
– Гля, а Одарчиного вдівця нема! Видать, уже розбіглися.