Бiжить дiвчинка зi школи, сусiдська, доця якогось начальника з атомної.
– Добрий день! А я вашого дядька Степана бачила! На проспектi Енергетикiв. Де сiк у пластмасових чашечках продають. І морозиво з вишнями. То пiд’їхала мiлiцейська машина-будка, взяла його i повезла кудись...
— Ти помилилася, доню. Дядько Степан пiшов до товарища, в сусiднiй будинок замок вставити. Я ось чекаю його… Здалося тобi... Таких, як вiн, багато...
Дiвчинка нiяково знизала худенькими плечима, поправила шлейку шкiльного фартушка, проскакала на однiй нозi в класиках i побiгла додому.
Одарка краєм чорної хустки втерла уста й очi, встала. Покликала до себе дiтей, взяла двi важкi сумки з наготовленими на похорон харчами, повільно пішла на мiську автостанцiо.
– А тато де? – запитує в автобусі малого Руслана городищенська молодиця.
— Замок у міліції ставить, а тодi приїде в Городища поховати дiда Iвана в яму.
— Не в яму, а у великий дерев’яний ящик, – поправила братика Ліда й стала облущувати помаранчу. Не по-дитячому задумалася, нахилилася до вуха Одарки й пошепки запитала: – дiдуся Iвана заховають. як нашу першу маму заховали в землю? Назавжди?
5.
Маленька холостяцька квартира-"гостинка" в молодіжому гуртожитку. Чисто, акуратно. Навiть занадто, як для неодруженого хлопця. Одначе важко повірити, що обставляв це помешкання хтось один, бо впереміш тут смак i несмак. Стелаж з кижками. Дві справжні старі ікони з колишньої городищенської церкви. Самобутні воироба з кори, з коріння. Витка зелень вазона звисає з дивана, старанно засланого гуцульським ліжником. Мисливська рушниця. Намисто гуцульських писанок. Вишивані рушники замість штор. І поруч вирішки із закордонних журналів та вітчизняних каталогів мод – дівчата, які дивляться зухвало-похітливо, а деякі (звісно ж, зарубіжні, не наші!) геть непристойно. Їх безліч: на стінах, на дверях кімнати, на ложі рушниці, на кухонній шафі, на стелі. На вішалці старанно відпрасований кітель і штани капітана пожежної служби. Навіть цього достатньо, щоб зрозуміти: франт і чистун тут мешкає.
Григорій стоїть біля дзеркала у ванній. Сліпучо-красивий, з молодецькою поставою і зухвалим поглядом. Йому вже тридцять п’ять, але ще квітує в ньому молодiсть, нерозтраченiсть на житейську суєту, жага подобатися iншим дiвчатам насамперед. Проте вiн не рафiнований "спiдничник" чи просто вродливий блазень-бабiй, а надiлений вродою, приязний i розумний мужчина, якого, правда, трiшки зiпсували жiнки, але на свою ж таки голову.
Побачивши красиву жiнку, вiн спалахує, натхненно обожнює її в свой уявi, iдеалiзує, прагне знайомства, а тодi й близькостi i, не вiдчувши тепла духовного (чи душевного), переживає спустошення та, як каже старший брат-реакторник Микола, iде на розхолодження.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Обдивився себе з нiг до голови, провiв долонею по щоцi: треба поголитися.
Хурчить електробритва, а Грицько говорить своему двiйниковi в дзеркалi:
– Ну от, Грицю, вже нема тата. Тепер мама дасть прикурить. Нiкому й захистити тебе, волоцюго. Тепер як привезу на оглядини чергову наречену, мама з дрюком вийде аж до ворiт зустрiчати. І тато вже не вступиться.
І раптом причувся татiв голос:
"– Я, телепень, вженився у дев’ятнадцять, зав’язав
з тобою, Марiє, вiку, то хай Грицько погуляє. І за
мене, дурного, вiдгуляє, хай i моя кров погарцює
в його жилах. Так що ти, бабо, не захищай косатих.
Чим пiзнiше ожениться, тим менше часу лишиться,
Щоб розлучатися... Гуляй, Грицю.."
Коли тато захищає його, то мама не змовчить:
"Я йому, огировi, погуляю. Он уже сивина в чуприну стрельне, а вiн, чортисько, пiд кожну спiдницю зазирнути хоче... Весь у таточка свого. Порiддя Мировичiв, ваша мировицька кров на аналiзах самi б дурощi показала..."
"Якi там спiдиицi? Вони теперка всi в штанях ходять. Не дуже й заглянеш. Он i Людка Миколина на свiй "лафет" вiд стодвадцятидвохмiлiметрової гаубицi теж натягнула штани на заклепках, щоб не репнули. А кров, Маріє, кров не вибирають. Яка вже трапиться... Гуляй, сину. Гуляй, сину. Гуляй, поки кров не зледащiла..." – прозвучав Григорiєвi татiв голос.
– Бачите, мамо, а ви казали: "Ти, Iване, заженеш мене в могилу, а сам ще й оженишся. І не раз оженишся, Іване..." А аже нема тата. Знали ще торiк – не вiдступиться рак, знали. А тепер нема. Це точно. Був, жив, але нема й не буде. Вже я без тата, вже я з однiєї сторони незахищений. Тiльки з мамою. Тiльки з мамою. Тiльки з нею... Та ще з Дарочкою i братами... Та ще з Наталкою... Не квапся, Грицю, не кидайся в полум’я, ще раз пiдсмалиш крила. Погуляй, Грицьку. Є мама. Дарочка. Брати. Оголився фланг. Фланг, який може прикрити лише... жiнка? Ні! Жiнка може забезпечити лише тил. А фланги? Тiлько твої дiти...
Грицько збiгає по сходах, вискакує на обтягнуте вепровою шкiрою сiдло своєї "Яви", шарпає стартер мотоцикла й вилiтає з двору.
Виїздить на тротуар, аж під самий козирок телефону-автомата. Нервово сіпає диск, набираючи номер.
… Однокімнатна квартира, перетягнута поздовж грубою брезентовою ширмою, розділена надвоє. Дзвенить телефон у коридорі. Кругленький, ледь пузатенький молодик з ранніми залисинами, с портивному костюмі з лампасми неохоче встає з канапи, бере трубку:
– Нечипоренко слухає… Ну, говоріть же! Заціпило? Говоріть. Я й так знаю, хто це.
– Гукає за брезентову ширму:
– Ваш "вогнегасник", мадам. Пожеж у місті нема, то він свою вогненну пристасть хоче біля вас погасити…