– Не суши собi головы, Архипе, моїми статками. У тебе не позичаю. А моя мама — хай живе довго.
— Якийсь ти, Миколо, недо... недотягнутий до стандарту. Був i залишаєшся недо... тягнутим до нормального городищенця. Скидай гнiй та поїдемо до рiчки, помиєш причепа, бо менi треба свиней дома нагодувати, бичка. На осiнь пiвтори тисячi наросте. Можна брати темчо-синього, як вороняче крило, "Жигуля". Чистi й чеснi, як сльоза, грошi, Миколо...
3.
До показної в райцентрi будiвлi, де розмiстився райком, пiдкотила чорна, лискуча, як черевик спiвака ча сценi, "Волга" нової, тридцять першої, моделi. Номери її аж ряботять нуликами.
З неї неквапливо, втомлено висовується чоловiк. Начеб по частинах вилiзає: спершу ноги, потiм голова в чорному, а ля Фiдель, беретi. Нарештi вибирається весь, випростується. Височезний чоловiк у чорному австрiйському макiнтошi. Худий, незграбний, зрiст
за два метри. Вiк, коли звичне звертання "молодий чоловіче!" сприймається як iронiя i викликає короткий удар печалi. П’ятдесят п’ять, але на вигляд бiльше. Коли розмовляє з людиною, змушений постiйно нахилятися, щоб розчути спiврозмовника там, унизу. Це згинання й випростування стало його звичкою. Складаний ножик, Iван-побиван.
Та не перед кожним вiн завчено нагинається, не перед кожним. Це не автоматизм, а контрольована звичка.
Його iм’я та обличчя багатьом вiдоме з газет i з телевiзiйного екрана. Олександр Іванович Мирович – найстарший син у родині небіжчика – відома в країні людина.
Олександр Іванович опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника, який уже понад десятиліття спокійненько (ну не без невеликих технологічних виробків) ганяє турбіни на багатьох атомних держави, продукуючи найдешевшу в світі електроенергію.
Сашка Мировича – тямковитого, але амбiтного i впертого селюка з Городищ, який наполегливо прів над своєю дисертацiєю в курчатовському iнститутi,— в шiстдесятi роки стрiмко винесла хвиля Освоєння мирного атома, а найголовнiше — потреба в широко мубудiвництвi атомних електростанцiй. Подавалися рiзнi проекти, створювалося безлiч творчих груп, якi шукали варiант найпростiшого i найдешевшого реактора.
Блискавично вiдчувши нове i перспективне дiло, Сашко з групою молодих фiзикiв теж узявся до проекту. Справа була маловiдома для всiх — це зрівнювало шанси, i його трiшки авантюрна натура не вагалася.
На вченiй радi думки спецiалiстiв про варiант реактора групи Мировича розiйшлися, але хтось поблажливо запропонував: подати з iншими проектами на ознайомлення державнiй комiсії на чолi з тодiшнiм Мiнiстром енергетики країни. Сашко не дуже й нервувався, бо, власне, надiй на успiх не покладав. Саме закохався в Ольгу – маленьку, красиву i бездоганно закроєну природою студенточку медичного iнституту, яка була йому, як любив повторювати, "по серце". Щоб поцiлувати її, вiдривав вiд землi й пiдносив до своїх уст. Повiз її показати батькам i родинi до Городищ.
Тiльки переступив порiг батькiвської хати, а на нього вже чекала урядова телеграма: Термiново повертайтеся iнститут".
Реактор Мировича мiнiстр i комiсiя визнали найперспективнiшим на даному етапi, справдi найдешевшим, який не потребує будiвництва велетенських пiдземних шахт в разi аварiї. Його можна ставити всюди, де є рiчка чи озеро. Утвердилася думка, що його можна споруджувати бiля великих мiст, де є залiзничнi комунікації, робоча сила, житло.
Мiнiстр доповiв про це "на найвищому рiвнi", групу щедро фiнансують, змiцнюють потрiбними спецiалiстами, створюють їй особливi умови, щоб у найкоротшi строки готовий, викiнчений у всiх деталях проект реактора можна було видати будiвельникам.
Олександр працював як заклятий. IЦоб не гаяти часу, навiть вiдклав весiлля з Ольгою, i вона мало не вийшла замiж за iншого. Про реактор Мировича злословили, називали його дилетантським. Сашковi й самому такий блискавичний успiх здавався примарпим, чекав, ось-ось його розвiнчають i висмiють i вiн, ославлений, повернеться в свої глухi Городища викладати фiзику в школi. Але могутня адмiнiстративна машина вже пiдхопила проект. Реактор Мировича коштував лише пiвмiльярда карбованцiв (разом з житловим сектором), державi потрiбнi були атомнi електростанцiї, щоб забезпечити електрикою країни Варшавського договору, хтось "на самiй горi" похвалив його, сказав президентовi Академiї наук, щоб той приголубив обдарованого вченого. Мирович отримав .державну премiю, опозицiонери замовкли. Коли реактор іноді називали дилетантським (про це Олександровi Iвановичу доносили). вiн великодушно вiдсмiювався: "Та воно все генiальне на перший погляд здається елементарним, дилетантським, бо геніальне..."
Але найбiльшою радiстю для Олександра Iвановича було те, що уряд пiдтримав Його пропозицiю будувати атомну в отчому краї, за двадцять кiлометрiв вiд рiдних Городищ, у яких бував рiдше й рiдше. Тепер з’явилася начеб службова нагода – закладали блок "А". На п’ятдесятирiччя його нагородили Золотою Зiркою, i авторитет Мировича в атомнiй енергетицi став непохитний. Єдине, чого вiн не досяг iще, звання академiка, хоч академiком його часто називали самi атомнi енергетики i партiйне керiвництво тих регiонiв, де будуються реактори.
Коли помер батько, Олександр Іванович саме був на Україні, в Одесi, поблизу якої зараз спорджують атомну. Ольга зателефонувала йому до готелю, i Мирович виїхав на похорон наступного дня. Секретар обкому дав свою службову машину, i ось вiн уже в Iвангородi, заходить до райкому.
Перший – Андрiй Тимофiйович, присланий з iншого району, вiн нiколи раніше не зустрiчався з такою величиною. Тому й улесливий, запобiгливо-чемний.
– Дзвонили, дзвонили менi з обкому. Радий з вами позвайомитися i поспiвчувати. Жаль, втратили батька, а район iще одного самовiдданого ветерана колгоспного руху i вiйни. Чим можемо прислужитися, Олександре Iвановичу?
– У Городищах тепер бригада, а в Трилiсах голови колгоспу не знаю. Треба труну зробити, вантажiвку видiлити, оркестр зiбрати. Новий голова колгоспу може й не знати татових i моїх заслуг, а клянчитн у нього, пояснювати... самi розумiєте. Зателефонуйте, щоб усе було на рiвнi. Ну i харчу на поминання... –