— В оцій хатині,— сказала одна з черниць, позираючи на шибки,— живе забастовщик. Лісник Єгор доводиться йому двоюрідним дядьком по матері. Максимом того забастовщика звуть. Він на всі руки майстер: і токарну роботу знає, і столярну, і в кузні може працювати, і косар добрий. Коли б ви тільки глянули на нього,— послушниця аж очі примружила від захоплення.— Я вам признаюсь, сестри,— він уже снився мені не раз. Наче йдемо ми з ним лісом, а навколо нас квіти... Море квітів... А він зірве ромашку — дасть мені, зірве дзвіночок — теж мені віддає... Ягоду знайде...
— Дурниці розповідаєш, Іліодоро,— зауважила Ольга, глянувши на темні вікна лісникової хатини.
— Не віриш, Ольго? Хочеш,— забожуся!.. А очі в нього такі сині-сині... Ну, як волошки. Зроду не бачила таких. Я не криюся перед вами, сестри-послушниці, люблю...— і послушниця Іліодора, поклавши руки на свої стегна, зітхнула.— На цьому лугу нічку б провести з отаким парубком, як Максим... Зорю з ним зустріти...
— Що ти говориш, Іліодоро? Та коли дізнається про твій гріх ігуменя, вона одразу "да соберет старейших и искуснейших из сестер и при собрании да обличит противлящуюся установлению и монашеским обетам..."
— Пам'ять у тебе добра, Ольго. Бач, як ти статут завчила.
— Цьому мене моя покійна тітка черниця Нектарія навчала.
— І як оте все в голові твоїй тримається? На церковне письмо пам'ять у меде слаба, Д от до гульні, до хлопців... Тільки я згодна спочатку согрішити, а вже потім нехай будуть і ціст, і поклоци. Прарду $ажу. А хіба ти, Ольго, не думаєш про хлопців? Богові — боже, а треба ж хоч трішечки й про себе подумати,— засміялася черничка і першою помчала до ріки.
Тихі стоять верби, журливо схиливши свої віти над водою. Сплять очерети, сплять білі лілії. Заснув, здається, й місяць у чорній глибині, заплутавшись між відображенням вербового гілля.
— Сестри-послушциці, скажіть: русалки тут є? — Валентина, ставши край берега, хреститься і з острахом дивиться на ріку.
— Мабуть, є,— відповідає їй жартівливо Іліодора.— Тільки оце ти попливеш, як вони тебе одразу ж схоплять і залоскочуть до смерті.
— Тоді я першою не полізу в воду. Я плаваю погано і глибини боюсь.
— А я глибину люблю,— сказала Ольга, йдучи до верби, де берег круто спадав.
— Невже плигатимеш звідти? І тобі не страшно?
— Не страшно ні крихітки.
В очах Ольги засвітилася хлоп'яча завзятість. Подружки стежили за нею. Ось вона зупинилась під вербою. Чорне й густе волосся спадає по білому тілу. І коли б не срібний хрестик, що виблискує у неї на грудях, можна було б подумати, що це казкова русалка вийшла з води розчесати свої коси та трохи розважитись на привіллі.
Певне, забула Ольга в цю хвилину, що вона черниця. Пригадалось їй, як кілька років тому, коли ще не була вона послушницею "Тіхвіиської пустині", приходила сюди разом з Мар'яною купатися. Обидві завзяті, сміливі й безстрашні, вони видиралися на стару похилену вербу і з сміхом і жартами стрибали з неї в глибину. Летіли бризки... Пінилась вода...
І зараз Ользі захотілося трохи похвастати перед черницями своєю сміливістю і вмінням.
— Дивіться, сестри-послушниці, як не треба боятися води.— І Ольга, змахнувши руками, одірвалась від берега.
Полетіли бризки, і сонне царство водяних відображень, загойдавшись, пересипалось срібними іскрами.
З берега було добре видно білі руки Ольги й блискуче волосся, що його навмисне розпустила вона, миючи в чистій воді.
— Чому ж стоїте на березі? — гукнула до послушниць.— Купайтеся!
Одна за одною черниці входили в воду, бризкались, і бризки ті в сяйві місяця нагадували живе срібло.
— Ольго,— гукала Іліодора,— куди ж тебе понесло? Там же страшна глибина.
Попливла Ольга на той бік, де між густим лататтям біліли сонні лілії. Ось вона наблизилась до першої, зірвала слизьке й довге стебло, увінчане ніжною, але не пахучою квіткою. Підпливла до другої, третьої; коли мала вже дістати четверту, Ольга відчула, як вільну праву руку її обплутує водяна кропивка й слизька твань.
Не зірвавши лілії, вирішила повертатися назад. Але що це? Ноги теж потрапляють у баговиння. Стає страшно й гидко, немовби чиїсь мокрі й холодні пальці намагаються вхопити Ольгу, обплутати тіло, затягнути на дно.
Не кидаючи лілій, вона щосили намагається швидше випливти на чисте плесо, та це їй не вдається, бо рясне баговиння міцно і владно тримає її в своїх тенетах. Ольгу охоплює жах. Втрачаючи останні сили, вона нестямно скрикує:
— Ряту-у-у-у...— і поринає під воду.
її крик чують черниці, але жодна з них не відважується підпливти до Ольги. Стоять на березі, хрестяться, промовляючи: "Господи помилуй!"
З глибини виринули зірвані лілії й тихо попливли за водою.
— Втопилась... Втопилась Ольга...— промовила пошепки Іліодора, не зводячи з того страшного місця переляканих очей.
— До Єгора біжи... До Єгора... У вікно стукай... Буди його... Нехай рятує... В нього човен... у нього сіті! — кричала Валентина, але ні Іліодора, ні сама не зрушила навіть з місця, бо на поверхні води знову з'явилась Ольга і, борсаючись у баговинні, гукала:
— Ряту-у...
В цю ж мить під старою вербою почувся плескіт води. До потопаючої швидко пливла людина. Сильні плечі і мускулясті руки відсвічували під місяцем.
Хто він? Звідки з'явився цей сміливий рятівник у таку небезпечну хвилину? Послушниці були так вражені його появою, що не здогадались одягнутися, а як вискочили з води, так і лишились стояти на березі, спостерігаючи за невідомою їм людиною.
Плавець швидко наближався до того берега. І все ж він не встиг підпливти вчасно. Втрачаючи свідомість, Ольга знову поринула в воду. І там же через кілька секунд поринув і рятівник.
— Господи помилуй! Богородице... Діво пречиста й непорочна... Спаси й помилуй...
— Дивись... Дивись! — скрикнула Валентина, помітивши на поверхні смоляне волосся Ольги.— Спаси й помилуй!..
Плавець був досвідчений. Сильною рукою він розривав навколо себе баговиння, тримаючи в лівій руці знепритомнілу Ольгу.
— Пливе... Пливе...
— Ой... сестро Іліодоро, одягнімося,— і Валентина першою схопила сорочку з мереживним оздобленням.
Плавець уже був за кілька метрів від берега. Ось він, відчувши під ногами дно, взяв на руки все ще непритомну Ольгу. Сині труси його майже зливалися з загаром тіла. Білі руки Ольги звісились, мов неживі. Довге чорне волосся торкалось його колін. Побачив ще срібний хрестик на зеленому шнурочку і помітив схожість цієї дівчини з Мар'яною.