— Ой, сотають, сотають його силу молоду!—з болем у серці сказала мати, і в очах у неї мимоволі заблищали сльози. Тільки сам Микола одразу похмурнів і не брався за другу чарку, що її налив по вінця Іван Бережний.
— Так ото я надумався...
— Що ж ти... надумався? — спитав Микола.
— Ти знаєш, після батька мені у спадщину дісталася стара кузня. Тепер уже я справжній коваль. Що хочеш, можу зробити. Потрібна тобі сокира — сокира буде. Приведе хтось коня підкувати, а підкови немає — сам зроблю й підкову, не гірше фабричної... А треба обшинувати обіддя на колесах, чи скувати леміш, чи борону полагодити — і це можна...
— Не розумію, Іване, навіщо про таке мені говориш? Я знаю, що ти коваль добрий...
— От що, Миколо, ходім робити до моєї кузні. Будеш і ти ковалем,— свіжа копійка перепадатиме, та й мені буде веселіше. Адже ми друзі... То я оце й надумався погозорити з тобою, щоб ти не ходив більше в найми, не працював тяжко.
Мати глянула на сина. Пропозиція Івана Бережного була їй до серця, і вона чекала, що відповість син.
— Я не від того... Я згодний... Ковальське діло — добре діло, бо таки й справді осточортіло мені на хуторян працювати. Одне тільки непокоїть... чи зможу я... ковалем... Чи вистачить хисту...
— Навчу! — сказав упевнено Іван, і за здоров'я майбутнього коваля осушили до дна чарки.
— А не стане роботи в кузні,— продовжував Іван,— за коси візьмемось... Добрі косарі й на сіножатях, і на жнивах потрібні... А до цього діла нам з тобою не звикати! Хіба не так?
— Не звикати. То правда.
Наступного дня у старій кузні Івана Бережного зацокали по ковадлу вже два молоти. Спільна праця ще міцніше скріпила дружбу.
Кмітливий і працьовитий Микола Снігур швидко опанував ковальську справу.
До кузні щодня Миколина мати приносила обід, і щоразу їй приємно було дивитися на роботу молодих ковалів.
Довгими кліщами Іван вихоплював з горна штабу розпеченого заліза, вправним і звичним рухом кидав її на ковадло, і з-під молотів на всі боки розлітався вогняний дощ, а під сильними руками ковалів розпечене залізо набирало форми підкови, чи лемеша, чи звичайнісінької кочерги...
Гриміла слава про ковалів не тільки у слободі, але й до сусідніх хуторів залітала. Більше стало замовлень, збільшилося й роботи. Працювали ковалі день у день від світанку до ночі, нарівно ділилися заробітками, а вже у неділю можна й погуляти.
Отож сьогодні друзі вийшли на гуляння до лісу і, співаючи пісню, прямували до поляни, та раптом зупинилися.
— Бачиш, Іване?
— Бачу.
Під старим дубом па траві спав урядник Калістрат Андрія-нович Брага.
Лежав на спині, при повній формі. Лоб і очі були закриті картузом, а з-під лакованого козирка виднівся червонуватий, мов ханька, ніс з великими ніздрями, зарослими рудою щетиною, і такі ж руді наїжачені вуса, що ворушилися від дихання, мов живі.
На траві стояли недопита чвертка, гранчаста склянка, а на розстеленій хусточці білів шматок булки, кільце ковбаси й цибулина.
— Кажуть, він до Мар'яни сватався, а вона піднесла йому гарбуза. Удівець нещасний! Сватався б до якоїсь удови, так ні ж, он на яку дівку оком націляється,— обурювався Микола, оглядаючи сонного представника влади.— Думає, як урядник, то йому на шию дівчата самі чіплятимуться...
— Максим про це знає?
— Мабуть же, знає.
— І що?
— А нічого... Ти гадаєш, всі такі скажені, як ти? Вчився б у нього витримці... Коли б ти свою Наталку любив, як він Мар'яну,— не сталося б такого, що плаче бідна дівчина...
— А ти ж звідки знаєш про їхню любов? Що, він тобі хвалився, чи як?..
— Любов'ю не хваляться. Справжню любов і без хвальби видно... А він, оцей Брага, хотів їхнє щастя розбити. Не терплю його! — сказав Микола Снігур, суворо зиркаючи в бік урядника.
— Я теж... Не терплю... Люди від нього плачуть. Обижає народ. Руку за поміщика тягне... Кривдить і сиріт, і вдів, як Трохим Паливода.
— Та хіба то людина? То справжній вовкулака. Все б підім'яв, усе б заграбастав собі. Що вже про нього говорити, коли він рідної дочки не пожалів, аби йому землі більше мати. Наче кліщ, уп'явся на хуторі, а Брага тут, у селі, людям допікає... Знаєш що, Іване? Давай посміємося з нього.
— А як?
— Горілку заберемо. Він же спить — нічого не почує.
— На біса нам його горілка? Коли захочемо, то самі собі купимо... На цьому тижні заробили... Для нас з тобою вистачить... Давай краще його налякаємо.
— Як саме?
— А ось як! — і тут же, над стежкою, Іван Бережний підбором одвалив грудку землі.
Микола Снігур не встиг навіть спинити друга, як уже грудка полетіла в напрямі дуба.
Самі ж парубки, мов пустотливі хлопчаки, шугонули в густий підлісок та й стежать звідти за урядником.
Схопився він, озирається навколо, кричить:
— Держіть його, держіть!..
А поблизу нікого ж нема. Шумить тільки верховіття дерев, туркотять горлиці та лине звідкись лірична, задушевна пісня про кохання...
Урядник оглянув навколишні кущі з підліска і, не помітивши там нікого, знову повернувся до дуба.
"А може, мені приснилося?" — подумав він, та грудочки землі, що потрапили в склянку і на закуску, переконали його в тому, що хтось навмисне кинув грудку, хтось відважився образити честь мундира. "Хто ж той розбишака? Де він сховався?"
Сірі маленькі очі, з повіками, заплилими жиром, знову озирали кущі, оглядали стежку, по якій наближалися дівчата. Серед них урядник Брага одразу пізнав Мар'яну, одягнену в святкове вбрання, і вже ні на мить не зводив з неї масних, сповнених хтивого бажання очей.
Дівчата йшли ланцюжком, голосно розмовляючи між собою, та Брага стежив тільки за однією з них.
"Ну й дівка! — милувався він, підкручуючи руді вуса.— Та коли б отака обняла, поцілувала... Господи! Губи в неї червоніші за малину, а очі... Не судилося з нею бути в парі... Ну, я ще почекаю... Молода... Одумається, порозумнішає... А не скоришся, то зламаю тебе, дівко. Все одно будеш моєю!.. Ще й любитимеш хоч трішечки..."
Він і сам не знав, як можна буде зламати таку горду й непідступну дівчину, але він знайде спосіб приборкати голубку. Може, доведеться батька викликати до участку, застра-щати... А може, й навколо забастовщика Максима сплести якусь павутинку.