І такий же притишений говірок чується в кущах ліщини...
Чується, обривається на півслові й поновлюється потім знову.
— Любиш? — запитує він.— Любиш мене? — і у відповідь чується радісне хвилююче зітхання:
— Навіщо ж питатися? Хіба не бачиш?.. І затихають обоє...
А вже з-за лісу підводиться місяць, заливає сяйвом гущавину, однобоко освітлює стовбури дерев і мережаною оздобою тіней квітчає спорожнілу поляну, вкриває світлими візерунками кору могутнього дуба, горить ясним променем на пелюстках вцілілої під дубом ромашки, що на її вроду задивився синій дзвіночок, ще не розтоптаний, як і ромашка, парубоцькими чобітьми, не зірваний чиєюсь безжальною рукою...
Підводиться місяць все вище.
Часом прокотиться верхів'ями мрійливий шум... Прокотиться й стихне...
І знову тільки парубок разом з повновидим місяцем зазирають в очі дівочі, милуючись юною красою.
— Може, додому...— нагадає дівчина для годиться, бо їй самій не хочеться звідси йти, так гарно зараз у лісі і так приємно в обіймах милого...
Тільки перед світанком не чути вже ні зітхань, ні притишених розмов закоханих, ні скрадливих поцілунків. Блідне місяць, схиляється на захід. Довшими і тьмянішими видаються тіні. Все замовкає навколо: мовчить у дрімоті ліс, сплять пташки, спить і вітер, склавши в рясному гіллі дерев свої втомлені за день крила.
Тиша і спокій.
Нечутно підіймається прим'ята трава, вкриваючись передсвітанковим туманом. В'януть букети й окремі квітки, зірвані ще вдень і покинуті в час прощання. Багряніють на зеленій траві пелюстки, обірваної кимсь жоржини, багряніють, мов гаряча кров, і в'януть назавжди, змочені холодною, але не цілющою росою...
...Та зараз надворі день: сонячний, теплий, літній. В густих хащах народжується й лине пісня. І хоч співаків поки що не видно, але чути, як виростають, наближаються голоси. І ось із кущів ліщини на стежку виходять двоє парубків. Один високий, з русявим чубом, що безладними хвильками спадає на крутий смаглявий лоб. Очі в нього, як лісові дзвіночки,— сині, сині, а в очах тих зараз бушує гнів.
— Що ти мене, Миколо, вмовляєш? "Не винна... Сам він їй квітку... Сам до неї залицявся..." А я не хочу! Не хочу її після того знати! Спротивилась мені...
— Брешеш, Іване,— одверто сказав йому друг.— Брешеш! Бо я по твоїх очах бачу — любиш ти Наталку... ревнуєш... А чому? Ну, пожартував Павло Решетняк...
— Я йому за ці жарти... в'язи зверну!.. Ти краще не вмовляй... Чуєш?— хитнувшись, Іван схопив свого товариша за груди.— Не вмовляй! Не сердь мене, бо я і так дуже сердитий.
— Що ти, збожеволів? На своїх кидаєшся... Я тобі казав і кажу: Наталка — гарна дівчина, і даремно ти її ображаєш... Я ж бачу... Послухай. Було це в ту неділю. Я тобі не говорив, то слухай. На поляну я йшов, коли, дивлюсь, біжить...
— Хто біжить? — нетерпляче спитав Іван.
— Та Наталка ж. В очах повно сліз. Зупинив я її, питаюся: "Хто зобидив?" Мовчить. Ні слова не сказала. Вже від дівчат дізнався — ти її до сліз довів.
— Як то я? Я зовсім не доводив... Я просто дивитися на неї...
— Слухай моєї поради. Якщо сьогодні вона вийде на гуляння,— помирись. Подумати тільки: любить його дівчина, мов сонце, а він ходить, наче та хмара.
— Любить... Коли б любила,— інших би не помічала... А то, бач, квітку їй підносить... Вона вже й рада... Вона вже й посміхається до нього... Я бачив... Сам це все бачив. Ти ось що... Коли зустрінеш його на поляні, скажи — хай краще мені на очі сьогодні не потрапляє. Злий я дуже! — і пальці Іванові, загрубілі від роботи, стислися в кулак.— І про Наталку теж мені не згадуй. Сам знаю, що робити... Ну, замри!..
— Хіба з тобою можна поговорити? Всі вже знаємо, як горілки вип'єш — скаженим стаєш. Навіть я тебе починаю боятися.
Таке одверте признання вплинуло на молодого коваля. Посміхнувся він, обійняв дружка за плечі, лагідно сказав:
— А ти не бійся. Ти мій друг... Це я сьогодні тільки так перебрав... з горя... А я тебе й пальцем не зачеплю... Розумієш?
— Пальцем... А хто зараз мало сорочку не подер па грудях? Теж мені друг... Хіба так друзі роблять?
— Не буду. їй-бо, не буду більше! — пообіцяв Іван Бережний, і обоє попрямували до поляни. Вірні друзі, вони ніколи й ніде не зрадили дружбу, ладні один за одного полізти у вогонь і в воду. В обох у них батьки загинули під час війни з японцями у 1904 році.
Микола Снігур, не маючи в господарстві ані конячини, ані землі, змушений був наймитувати по панських економіях, батракував по хуторах...
І не забути Миколі осіннього дня після покрови, коли він, повернувшись зі строку додому, зустрівся у себе в хаті з Іваном Бережним. Зустріч друзів була радісною для обох. Один одного розглядали, наче не бачилися роками.
— Та й чорний же ти став... Як циган! Тільки дуже схуд. Ну, хвастай своїми заробітками.
— Немає чим хвастатись, Іване. Трохи хліба привіз — до різдва, може, вистачить, та трохи грошенят маю — ото й усі мої заробітки. На хуторі у Трохима Паливоди робив.
— То крутий хазяїн,— сказав Іван Бережний, співчуваючи другові.
— Всі вони однакові,— глухо промовив Микола, і в словах його відчулася глибока прихована образа і зненависть.— Всяких уже я бачив хазяїнів, ну такого, як Паливода, зустрічаю вперше. Він не кричить, не гримає на своїх наймитів, а десятьма потами умиєшся в нього на роботі, поки якусь копійчину заробиш. Та не будемо про це говорити. Розказуй краще, що в тебе новенького? Як живеш?
— Розкажу... Тільки давай, мабуть, заради зустрічі по чарці вип'ємо.— І він витяг з кишені пляшку казьонки. Миколина мати дістала з погреба квашених помідорів, капусти, нарізала трохи сала, що його привіз з хутора син, та покраяла свіжу паляницю.
Забулькала в чарки горілка.
— Ну, друже, будьмо! П'ю за тебе, Миколо, щоб не гнув більше своєї спини ні по панських економіях, ні на хуторах!
— Аз чого ж ми будемо жити? — спитала мати, не розгадавши одразу Іванової думки.— Сам знаєш, які у нас достатки. Ні землі, ні конячини... Я теж наймаюся до людей: і хати мажу, і соняхи б'ю, і до річки ходжу прати... Яку роботу загадають хазяїни, ту я й роблю, бо треба ж нам з чогось жити...
— Думав я про вас і про тебе, Миколо, не раз думав... Щороку ти наймаєшся у строк... Доки ж вони силу твою сотатимуть, з праці твоєї живитимуться?!