Він цілує її в шию.
— Мені хотілося закричати, випручатися. Але я знала, що це даремно. Треба було піддатися його жаданню — або ж бути замордованою. Зрештою, насильником він не був. Він справді вкусив мене за шию, але грайливо. Потім почав усіляке нашіптувати у вухо. Усілякі непристойності, але я примусила себе слухати. Він говорив про інших жінок, інших дівчат — і навіть, чому я найбільше здивувалася, про одну з моїх сестер, яка зняла найбільше галасу, коли йшлося про пастуха. Насправді вона неймовірна лицемірка. Якби тільки історики... але не про це мова.— Вона зупиняється на хвилю.— Правду кажучи, згодом він виявився не таким жахливим, як я побоювалася. У нього була гарна засмагла шкіра, а волохаті частини його тіла — набагато приємніші, ніж хтось би подумав. Його шерсть була зовсім не колюча. Наче вовна. Чи ангора.— Вона знову робить паузу.— Та й не роздавив він мене вщент.— її слухач припіднімається. Вона заперечно хитає головою і скошує в його бік недовірливі очі: — І не зробив він того, що підказує тобі надто збуджена фантазія. Він був настільки порядним, що перевернув мене до себе обличчям.— Через кілька секунд вона продовжує розповідь, заглядаючи йому в очі.— Тоді у мене вже не було сили боронитися. Я була, наче віск у його руках. І могла лише дивитися в його хтиві очі. Якщо ти можеш це собі уявити... Він дивиться з усмішкою в її темні зіниці й киває.
— Тут немає нічого смішного,— каже вона. Він хитає головою.
— Він примусив мене розвести ноги... Отоді я таки попручалася трохи, але він був надто сильним і збудженим.— Вона заплющила очі.— Я ще й досі наче відчуваю його.— Знову замовкає, а потім розплющує очі й зустрічається з його поглядом. Схрещує коліна, обнімаючи його ноги своїми.— То було жахливо: непідробне біологічне домінування. Моїй ніжній одинадцятирічній душі цього несила було знести. Кожен огидний дюйм цього бридкого насильства. Я вирішила — ніколи йому не вибачу. Чи його статі. Що решту життя повинна воювати, воювати до останнього проти всіх чоловіків. Я б розтерзала і піддала тортурам кожного чоловіка, який трапиться мені на шляху. О, я могла запевняти їх, ніби отримую насолоду від їхніх ласк, поцілунків і пестотливих рук. Але глибоко всередині, навіть у той момент, коли мене позбавляли невинності, я лишалася вічною незайманицею.— Вона кидає на нього похмурий погляд.— Я раз і назавжди забороняю тобі розповідати про це жодній живій душі.
Він киває головою: ніколи.
— Якось я вже розповіла була цю історію. Дурна ж я була! Він зображує на обличчі здивування.
— А він, звичайно, вибовкав усе при першій же нагоді. І переповів її з погляду чоловіка-шовініста. Хоча, очевидно, то була моя розповідь. Я можу бути ким завгодно, але тільки не ідіотською парочкою німф, що у вільне надвечір'я з'явилися з-під пера дивакуватого поета-жабоїда.— І тут же додає: — Нехай присутні про це не забувають. Якщо тебе дивує, чому він зобразив мене в двох особах, то він був геть п'яний. Як завжди. Його звали Верлен.
Він швидко хитає головою.
— Або ще якось. Коротше — один з того тлуму.
Він намагається одними губами підказати правильне ім'я. Вона уважно дивиться на нього.
— Невже болять руки? Що ж, тобі слід було таки подумати про це ще тоді, коли ти надумав надати тій смішній докторші такої ж пози. Ти такий, як усі пор-нографи. Тільки-но зайде про вдоволення вашої величності, то реальність можна викинути за вікно.— Вона дивиться на його губи, потім знову в очі.— Щиро кажучи, мені вже здається, ніби ти більш неприємний коли німий, ніж коли балакаєш. Дозволяю говорити. Якщо вже тобі так припекло.— Але не встигає він і рота роззявити, як вона докидає: — І якщо ти не вважаєш, що плотський аспект цієї розмови має якесь відношення до мого реального ставлення до тебе. Чи до моєї метафоричної відрази до всіх вас і вашої статі. І не думай, начебто я не помітила твоїх до болю очевидних маневрів з наміром, щоб я опинилась у такій позі.— її ноги поверх його сплітаються ще тісніше і опускаються ще нижче.— Вона мені зовсім не подобається. І тобі, гадаю, теж. Я більш ніж упевнена, що ти б з набагато більшим задоволенням розпочав нудотливу розмову про параметри сучасної розповідної структури.
— Зжалься. В мене справді страшенно болять руки.
— Можеш спертися на лікті. Але не більше.
Він опускається — їхні обличчя одне проти одного.
— Я хочу поцілувати тебе.
— З цим можеш зачекати. Я ще не закінчила розповідати про те, що трапилося в горах. А тепер забула, на чому зупинилася.
— Як одного дня тебе позбавили цноти. І це був сатир.
— Вони не схожі на звичайних чоловіків. Щоб ти знав, вони двожильні. Можуть робити це раз по раз, без перерви. Так, власне, й було.
— І весь час однаково?
— Звичайно, ні. Ми пройшли усю абетку.
— Але ж ти щойно говорила, ніби абетки тоді ще не було...
— Якщо б на той час її вже винайшли.
— Двадцять шість разів?
— Отямся. Я говорю про Грецію.
— Двадцять чотири?
— І ще кілька дифтонгів.
— Важко мені їх уявити. У даному контексті.
— І не треба. Справа не в тому. Незважаючи на свою розлюченість і гнів, та й на решту, я була вимушена визнати, що він грандіозний коханець. Неймовірно винахідливий. І повна протилежність тобі.
— Це несправедливо.
— Ти не можеш знати. Я думала, що кожен раз буде останнім. Але кожного разу він знаходив спосіб збудити мене. Під його впливом мені захотілося стати подібною до нього, нестримною твариною. Це тривало не одну годину... і ще кілька годин. Я втратила відчуття часу. Починаючи з літери сігма і надалі мені вже було несила і слово вимовити, такою виснаженою я була. Але я не була проти. Я була б щасливою знову повернутися до альфи. З ним.
Вона вмовкає.
— Оце і все?
— Ти ж зовсім не слухав.
— Слухав.
— Якби слухав, ти б ніколи не сказав "оце і все" таким огидним здивованим тоном. Ти б став вибачатися за те, що коли-небудь осмілювався вважати, ніби твоя квола уява може зрівнятися з такою реальною подією, про яку я щойно розповіла.
Він простягає палець і обмальовує ним лінію її губів.
— Ти, мабуть, була феноменальною одинадцятирічною незайманицею.
— Щоб ти знав, тоді я не встигла використати всю оливку. Він торкається пальцем її носа.