— Так само і в скульптурі. В моєї тітки багато друзів серед митців. Вони усі думають так само.— Він розводить руками.— І я маю на увазі не тільки візуальний аспект. Але й пластичний також.— Він ствердно киває. Вона міряє його очима.— Ти таки вважаєш, ніби це моє схиблення, еге ж? — Він збентежено посміхається і опускає очі. Ще кілька хвиль вона не зводить з нього погляду, ледь нахмурившись, затим відштовхується ліктями й підводиться на коліна обличчям до нього з міцно стиснутими стегнами.— Слухай, я тобі ще нічого не вибачила, навіть не думай, але оскільки розповідаю в навчальних цілях, а ти, здається, не розумієш, що я маю на увазі, то дозволю тобі оцінити... останній аспект.— Вона опустила руки і провела пальцями вздовж двох ліній.— По суті, ці лінії отримали свою назву від моєї тітки. Лінії Афродіти.— Вона підводить очі.— Так звали мою тітку.
Він киває. Тепер вона ховає руки за спину і дивиться на стіну позаду нього, наче школярка, яка чекає своєї черги, щоб отримати "відмінно". Він підводиться, йде до ліжка, сідає скраєчку біля неї. Кінчиками пальців проводить по пластичному аспекті.
— Я користуюся спеціальним засобом для видалення волосків. Він зроблений з трав. Добродієм із Ктім. Поблизу домівки моєї тітки.
Мовчать. Раптом її руки з'являються з-за спини і різко відштовхують його.
— Я просила тебе оцінити зовнішню форму. Виключно з погляду художника. Ти гірший за дитину. З тобою абсолютно неможливо говорити на серйозні теми.— Вона відвертається і сідає так, як сиділа перед тим, руки на грудях, спершись спиною на подушки.— Свине! — Відштовхує його лівою ногою.— Сиди вже де сидиш, якщо тобі так хочеться. Але тримай руки при собі.— Він залишається на краєчку ліжка, схиляється, випрямляється і дивиться в її темні очі.
— Збоченцю!
Він підсовується трішки ближче до узголів'я.
— З тобою треба бути дуже обережною.— Він обнімає її за талію. Вона підводить руку, щоб утримати його на відстані.— Те, що на мені ані нитки, не означає, що ти повинен поводитися, як неандерталець. Аналогія, яку я намагалася запропонувати, була класичним симпозіумом. Ось щойно ти вигадав зовсім неіснуючу панель денного світла. Я просто не розумію, чому б тобі не сотворити ще одного ліжка чи аттичної лежанки.
Він усміхається. Вона хмурить брови.
— Я знаю чоловіків, які б своєї правої руки не пожаліли, аби тільки мати можливість вислухати цей дуже особистий розділ з моєї біографії. Треба ж було мені з них усіх вибрати тебе... Мені навіть спало на думку, чи не припинити бу-ва свою розповідь.— Він мовчить.— Я б так і вчинила, якби не знала, що ти говоритимеш усім, ніби я злякалася, коли дійшло до справи. Тобі б це сподобалося.— Вона дивиться повз нього.— Хоч хай там що, але зараз тобі доведеться вислухати все.
Вона ще міцніше сплітає руки на грудях і, уникаючи його погляду, веде далі:
— Зараз я розумію, що в силу випадку моя візуальна ініціація відбулася завдяки обдарованому природою юнакові. Мабуть, це дивно, але я виявила, що на зміну відразі прийшло певне співчуття до нього. Він був досить схожий на тебе. Так відверто самозакоханий, що куди там з нормальними мірками. А це завжди було моєю слабкістю. Я надто м'якосерда до розумово відсталих. Однак мова не про це. Зрештою мені захотілося підійти до нього і попрохати ставитися до себе лагідніше. Здавалося, він займається чимось дивним і огидним. Я подумала, чи не розізлився він бува абощо. Звичайно, я не стала обзиватися, бо була надто сором'язливою. Мені минало лише тринадцятий. Я потиху пішла собі і намагалася вдавати, що нічого не трапилось. Однак у мене завжди була досить жвава уява. І надовго зберігала образи. Вона вибухає:
— Але ж ти навіть не слухаєш мене. Він підводить очі й киває.
— Якщо ти гадаєш, ніби це становить для мене найменше... ні, я не знаю, я здаюся.— Вона піднімає праве коліно.— Гадаю, діти... давай. Перерва на тридцять секунд.— Вона знову закладає руки за голову і безсило відкидається на подушки, дивиться в стелю, заплющує очі. Коли тридцять секунд майже закінчуються, він, користаючись з того, що в неї очі заплющені, покриває поцілунками — аж до шиї — молоде тіло грекині, конкурувати з яким може хіба що тіло Нефертіті; але коли схиляється над губами, вона впирається руками в його плечі і відштовхує:
— Ні!
Він завмирає, схилений над нею. Вона трішки глибше занурюється в подушки, наче намагаючись уникнути його, і похмуро вдивляється в його обличчя.
— Ти не примусиш мене припинити розповідь, навіть не думай. Він ствердно киває.
— Якщо якимось дивом твої думки збилися з вічного шляху, вздовж якого розвивається моя оповідь, то, можливо, ти згадаєш, що вона почалася на моїй луці.— Він киває.— Якщо зовсім відверто, коли закінчила натирати тіло пахучою олією, я лягла на животик, як це роблять усі невинні дівчатка.— Вона уважно вдивляється в його очі.— Якщо ти здатний уявити таку картину. Якою беззахисною й відкритою я була.— Він відводить очі вбік, хмурить брови.— О Боже, який ти нестерпний. Як і всі в твоєму віці. Слова для тебе не більше ніж сіра вівсянка. Нічому не вірять, поки не вгледять на екрані телевізора.— Він стенає плечима, жертва долі та історії. Вона вагається, зітхає, перевертається зі спини долілиць, кладе голову на подушку обличчям до нього.— Можливо, отак ти зможеш бодай приблизно уявити, як усе було. По правді, це ще не все. На лихо, зовсім випадково якийсь кущик трави заважав мені й, рухаючи стегнами, я намагалася прим'яти його. Зараз розумію, що несвідомо я немов пропонувала, щоб мою позу витлумачили неправильно.
Знову мовчання, яке перериває ще одне нетерпляче зітхання оповідачки. Вона розповідає далі:
— Вони такі хитрі, ці тварюки. Він підкрався, мабуть, кущами. Але в них є ще одна, набагато гірша особливість. Вони володіють телепатією, вміють читати чужі думки. Це якось пов'язано з тією їхньою половиною, яка походить від тварин. Отож він не тільки бачив, що я роблю, але й дізнався, про що я думаю. І тоді, у найбільш... бентежний момент, саме коли вимріяний молодий пастух робив зі мною те, що я зі своєї неабиякої скромності замовчу й чого я, звичайно, ніколи навіть не подумала б дозволити йому зробити насправді,— о жах, я відчула волохате тіло напасника і... ще щось трохи нижче на моєму безневинному дванадцятирічному напахченому оливою задку.— Мовчання.— Та ну ж бо? Ти завжди сприймаєш усе так дослівно?