— О, я вже не можу тебе дочекатися! — вигукнув Малий.— Ти коли обіцяв прийти?
— Я сказав, що прийду приблизно. От я й прийшов приблизно.
Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду обличчя і почав жадібно пити.
— Обережно! Там мої рибки! — крикнув Малий.
Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.
— Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити,— мовив Карлсон.— І якщо вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!
— У тебе гарячка? — спитав Малий. [298]
— Авжеж! Ще й яка! Помацай,— відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до чола.
Проте Малий не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий.
— Яка ж у тебе температура? — спитав він.
— Та... тридцять — сорок градусів щонайменше!
Малий нещодавно хворів на кір і добре знав, що таке гарячка. Він похитав головою і сказав:
— Ну, по-моєму, ти не хворий.
— Ох ти ж, поганий хлопчисько! — закричав Карлсон і тупнув ногою.— Хіба я вже й захворіти не можу, як усі інші люди?
— Ти хочеш бути хворим? — здивувався Малий.
— Авжеж, кожен хоче,— відповів Карлсон.— Я хочу лежати в ліжку з великою-превеликою гарячкою. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба... крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.
Карлсон очікувально дивився на Малого, а той стояв зовсім розгублений, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.
— І я хочу, щоб ти став мені за матір,— вів далі Карлсон.— Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п'ять ере. Ти пов'яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п'ять ере.
Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір. [299]
Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий приніс із кухні ножа й заходився добувати з неї п'ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йому і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п'ять ере, та Карлсонові найбільше подобались п'ятаки.
Потім Малий помчав до крамнички і майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.
Повертаючись назад, Малий розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина — мама, і тато, і Боссе, і Бетан — пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їх до себе в кімнату познайомитися з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився [300] від цієї гадки. Ще не пустять його з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомство до іншого разу!
Малий узяв з таці жменю мигдалевого печива — Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче,— і поспішив до своєї кімнати.
— Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! — докірливо сказав Карлсон.— Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.
— Я поспішав, як лише міг,— виправдувався Малий,— і скільки всього накупив...
— Але ж залишив п'ятиерову монету? Я маю одержати п'ять ере за те, що мене кусатиме шарф,— злякано перебив його Карлсон.
Малий заспокоїв його — сказав, що зберіг кілька п'ятаків.
У Карлсона радісно заблищали очі, і він застрибав на місці з утіхи.
— О, я найхворіший у світі! — сказав він.— Нам треба швидше покласти мене до ліжка.
Аж тепер Малий подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я посаджу тебе на спину, і гайда — просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.
— Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? — спитав Малий.
— Там видно буде,— відповів Карлсон.— Важко, звичайно, уявити собі, що я, такий хворий і немічний, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.
Малому не здавалося, що це рятунок — скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.
— Та нічого, все має бути гаразд,— потішив його Карлсон.— Якби тільки мотор не відмовив. [301]
— А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? — спитав. Малий.
— Аякже — ляп, і впадемо,— радісно підтвердив Карлсон.— Але це дурниці, не варто й згадувати! — додав він і махнув рукою.
Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі:
Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ
Звичайно, було б найкраще, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їм на очі. Але якщо вони часом почнуть його шукати, то хай знають, де він. А то може вийти так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздом. Тоді мама плакала й .питала:
— Якщо вже ти, Малий, так забажав покататися поїздом, то чому не сказав нам?
— Тому, що я справді хотів покататися,— відповів Малий.
Так само було й тепер. Він хотів вибратися з Карлсо-ном на дах, і тому було найкраще нікого не питати. Коли вони похопляться, що його нема дома, то він принаймні зможе виправдатися, що залишав записку. [302]
Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за ґудзика на животі, і моторчик почав працювати.
— Стрибай мені на спину! — вигукнув він.— Ми вирушаємо!
І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчим дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й надійно, що Малий зовсім перестав боятися. Навпаки, йому така подорож була дуже приємна. Врешті Карлсон приземлився на свій дах. — Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї хатки,— мовив він.— Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам її знайди.
Малий ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив'язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й згортали сніг. Малий завжди заздрив їм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив'язаний мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І ось Малий справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарб-ним ґаночком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.