І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.
— Що ж, дуже приємно,— сказав Карлсон.— Подай мені той бутерброд... і отой... і ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він.— Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.
Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.
— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо,— сказав він.— Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.
— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.
— Еге ж, уся тисяча,— відповів Карлсон.— А може, час уже братися до торта?
— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик,— сказав Малий.— Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!
— Пам'ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто,— сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?
— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.
— їх відразу треба віддати на благодійну справу,— сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.
Гуніллі, Крістерові й Малому теж довелося поспішати, щоб не лишитися голодними. На щастя, мама приготувала всього дуже багато.
Тим часом у вітальні зібралися мама, тато, Боссе й Бетан.
— Чуєте, як тихо сидять діти? — сказала мама.— [373]
Я дуже рада, що Малий нарешті дістав собаку. З ним, звісно, буде багато мороки, але що вдієш!
Тієї миті з кімнати Малого долинув сміх і розмова. І тоді мама запропонувала:
— Ходімо подивимось на гоїх. Вони такі симпатичні дітлахи.
— Ходімо, справді ходімо! — підхопила Бетан.
І ось вони всі — мама, тато, Боссе й Бетан — пішли подивитися, як Малий святкує свої іменини.
Двері відчинив тато, але перша зойкнула мама, бо вона перша побачила невеличкогц чоловічка, що сидів за столом побіч Малого.
— Я зараз зомлію,— сказала мама.
Тато, Боссе і Бетан тільки мовчки дивилися на чоловічка. [374]
— Бачите, мамо, Карлсон усе-таки прийшов,— весело сказав Малий.— О, які в мене чудові іменини!
Товстий чоловічок витер крем з уст пухкою ручкою і так: завзято почав махати нею татові, мамі, Боссе й Бетан, що крем полетів аж на стіну.
— Гей-гоп! — гукнув він.— Досі ви ще не мали честі познайомитися зі мною. Мене звати Карлсон, що живе на даху... Гей, Гунілло, знай міру, я теж хочу торта!
І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.
— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок.— Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху,— додав він і весело засміявся.
— Нам ліпше піти звідси,— прошепотіла мама.
— Еге ж, ліпше не заважайте мені,— сказав Карлсон.
— Обіцяй мені одну річ,— звернувся тато до мами, коли вони опинилися за дверима.— Обіцяйте мені всі — і ти, Боссе, і ти, Бетан. Обіцяйте нікому не розказувати про те, що ви тут бачили, нікому!
— Чому, тату? — здивувався Боссе.
— Бо нам ніхто не повірить,— сказав тато. — А як і повірить, то потім ціле життя не матимем спокою.
І тато, і мама, Боссе й Бетан пообіцяли одне одному, що ніколи нікому не розкажуть про те, якого собі Малий знайшов дивного приятеля.
Вони дотримали слова.
Ніхто від них не почув нічого про Карлсона, що живе на даху. Тому Карлсон спокійно живе собі й далі в своїй хатці, і ніхто про це не знає, хоч його хатка стоїть на звичайнісінькому даху звичайнісінького будинку на [375] звичайнісінькій вулиці в Стокгольмі. Тому Карлсон і досі спокійно собі гуляє, де захоче, й жартує з людей. А жартувати Карлсон любить, бо ж він, як ви знаєте, найкращий у світі жартун.
Коли вже скінчилися бутерброди, тістечка і цілий торт, коли вже Гунілла й Крістер пішли додому, а Бім-бо солодко спав, Малий почав нарешті прощатися з Карлсоном.
Карлсон сидів на вікні, готовий летіти. Фіранка тихо колихалася на повітрі, а вечір був теплий-теплий, бо вже настало літо.
— Любий, дорогий Карлсоне, адже ти й далі житимеш на нашому даху, як я приїду від бабусі, правда?— спитав Малий.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Житиму, якщо тільки моя бабуся не затримає мене. Але я цього не певний, бо вона вважає, що я найкращий у світі онук.
— Ти справді найкращий у світі онук? — запитав Малий.
— Звісно! А хто ж іще? Хіба ти можеш назвати когось іншого? — сказав Карлсон.
Та ось він покрутив за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, і моторчик загудів.
— Коли я повернуся, ми з'їмо ще багато, багато тортів! Адже від торта не товстішають! — гукнув він.— Гей-гоп, Малий!
— Гей-гоп, Карлсоне! — гукнув у відповідь Малий. І Карлсон полетів.
Проте в маленькому кошику коло ліжка Малого солодко спав Бімбо. Малий нахилився над ним і ніжно погладив його по голові засмаглою рукою.
— Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі,— сказав він.— На добраніч, Бімбо! Спи спокійно, Бімбо!