— Все зрозуміло,— мовив Карлсон.— Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з'їдає чужу тюфтельку!
Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.
— О, це дурниці, не варто й згадувати,— сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон.— Не треба через це хвилюватися!
— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон.— Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?
І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.
— Я не граюся,— пробурчав він.— Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.
Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.
Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:
— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок... [288]
Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов'яні солдатики.
Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.
— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.
Карлсон миттю схопив ліхтарика.
— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав,— мовив він.— Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.
— То хай він буде твій,— сказав Малий.
— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.
Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.
— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями,— сказав він і погладив ліхтарика рукою.
Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві. [289]
— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон.— Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.
— Вони пішли в кіно,— сказав Малий.
— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.
— Пішли. Вдома лише Бетан... і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.
— Що я чую! — вигукнув Карлсон.— Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо
— Але ж я заприсягнувся...— почав був Малий.
— А я заприсягнувся,— перебив його Карлсон,— що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!
Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу,
— А в чому, власне, ти заприсягнувся?
— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.
— Ну, то тебе й не побачать,— сказав Карлсон.— Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?
— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий.— Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.
— Знаєш, я теж залюбки поглянув би,— сказав Карлсон.— Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.
Він оглянувся по кімнаті.
— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру.— Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.
Малий спитав:
— Що ж ти вигадав?
— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать [290] у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.
— Це так, але...— почав Малий.
— Ніяких "але",— рішуче перебив його Карлсон.— Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!
Він стягнув з ліжка ковдру і накинув ЇЇ собі на голову.
— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого.-
Лізь у мій намет!
Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.
— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.
Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!
Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.
— Я не стерплю несправедливості! — заявив він.-
І, хоч би що, зайду до вітальні!
І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.
— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон. [291]
Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.
— Це ще краще,— прошепотів Карлсон,— світло ліхтарика здаватиметься яснішим.
А поки що він вимкнув ліхтарика.
— Нехай ми з'явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.
І Карлсон захихотів під ковдрою.
Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.
— Я тебе люблю, Бетан,— почув Малий хрипкий хлоп'ячий голос.
О, який цей Пелле дурний!
— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша. Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до [292]
неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.
— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.
Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.