— Масонство — це наче Rick's Cafe Americain у Касабланці, — сказав Бельбо.
— Що спростовує узвичаєну думку. Масонство — зовсім не таємне товариство.
— Яке там таємне товариство — це вільний порт, як Макао. Масонство — фасад. Таємниця криється деінде.
— Сердешні масони.
— Поступ вимагав жертв. Але погодьтесь, що ми віднаходимо іманентну раціональність історії.
— Раціональність історії є наслідком належного переписування Тори, — сказав Діоталлеві. — Що ми й робимо, нехай буде благословенне ім'я Всевишнього.
— Гаразд, — сказав Бельбо. — Отже беконівці дістали Сен-Мартен-деШан, французько-німецьке неотамплієрське крило розпорошилося на міріади сект... Але ми ще не знаємо, про яку таємницю йдеться.
— Це вам вирішувати, — сказав Діоталлеві.
— Нам? Ми разом граємо в цю гру, і якщо гідно не викрутимося, то виглядатимемо заплішенілими дурнями.
— Перед ким?
— Таж перед історією, перед трибуналом Істини.
— Що є істина? — поспитав Бельбо.
— Ми, — промовив я.
77
Цю траву Філософи називають Проженидиявола. Це річ випробувана, лише її насіння проганяє чортів та їхні з'яви... Її дали молодій жінці, яку вночі мучив диявол, і ця трава примусила його втекти.
Johannes de Rupescissa. Trattatto sulla Quintessenz, II
У наступні дні я занедбав План. Лія невдовзі мала розродитися, і я залишався з нею, щойно випадала нагода. Лія заспокоювала мої страхи, кажучи, що ще не час. Вона відвідувала курси безболісних пологів, і я намагався бути в курсі її вправ. Лія відмовилася від допомоги, яку пропонувала наука, і не захотіла дізнаватися заздалегідь про стать дитини. Вона віддавала перевагу несподіванці. Я погодився на це її дивацтво. Я мацав її живіт, не запитуючи, що з нього з'явиться на світ Божий, і ми вирішили називати те Річчю.
Я лише запитував, чи не міг би я якось прислужитися під час пологів.
— Вона й моя, ця Річ, — говорив я.
— Я не хочу бути схожим на тих татусів із фільмів, що никають коридором, смалячи сигарету за сигаретою.
— Піме, користі з тебе буде, як із цапа вовни. Настає мить, коли це буде лише моєю справою. І, зрештою, ти ж не палиш, навіщо тобі при такій оказії заводити шкідливу звичку!
— То що ж мені робити?
— Користь із тебе може бути і після того. Після того, якщо це буде хлопчик, ти його виховуватимеш, розвиватимеш, виплекаєш у ньому, як годиться, старий добрий Едипів комплекс, а потім, коли настане час, з усмішкою, не створюючи проблем, постанеш перед ним, щоб можна було доконати ритуальне батьковбивство, відтак одного дня покажеш йому свій злиденний офіс, картотеку, начерки дивовижної історії металів і скажеш йому: сину мій, колись усе це належатиме тобі.
— А якщо це буде дівчинка?
— Ти скажеш: дочко моя, все це колись належатиме тому ледащові, твоєму чоловікові.
— А до того?
— Коли настануть перейми, вони відбуватимуться з певними інтервалами, і треба лічити, бо із скороченням інтервалу наближається час пологів. Ми лічитимемо разом, ти задаватимеш мені ритм, як задають його веслувальникам на галері. І все буде так, ніби й ти допомагаєш Речі поступово вибратися зі свого темного підземелля. Бідолашний-бідолашна... Послухай, зараз їй так добре в темряві, смокче собі соки, наче восьминіг, і все на дурняка, а тоді — раз — випорскне назовні, на сонячне світло, кліпне оченятами і скаже: "де це я, хай йому морока, опинився-опинилася?"
— Бідолашний-бідолашна. А вона до того ж незнайома навіть із паном Ґарамондом. Нумо, спробуймо лічити.
Ми лічили в темряві, тримаючись за руки. Я мріяв. Ця Річ була чимось справжнім, чимось, що могло внести якийсь сенс у всі ці байки дияволістів. Бідолашні дияволісти, вони проводили ночі за так званими хімічними зашлюбинами, питаючи себе, чи вдасться одержати зливок золота у вісімнадцять каратів і чи філософський камінь — це lapis exillis чи якийсь нещасний череп'яний Ґрааль; мій же Ґрааль крився у Ліїному животі.
— Авжеж, — говорила Лія, кладучи мою руку на свій опуклий, напружений живіт, — саме тут настоюється твоя гарна сировина. Ці люди, яких ти бачив у замку, що вони думали про те, що відбувалося в посудині?
— Ну, що там буркоче меланхолія, сірчиста земля, чорний свинець, олія Сатурна, що там цілий Стікс розм'якшень, розріджень, перемелень, насичень, занурень, розпилень, гнила земля, смородлива могила...
— Вони що, імпотенти? Чи вони не знають, що в цій посудині визріває наша Річ, гарненька, біленька й рожевенька?
— Звичайно, знають, але для них навіть твій животик — це метафора, повна таємниць...
— Таємниць немає, Піме. Ми добре знаємо, як формується Річ, як утворюються її нервики, її м'язики, її оченята, її селезіночки, її підшлункові залозочки...
— О Господи, скільки ж у неї селезінок? Це що, Дитя Розмарі?
— Це я так, до слова. Але ми повинні бути готові прийняти її, навіть якщо у неї дві голови.
— Звичайно! Я б навчив її грати дуети для сурми та кларнету... Ні, для цього їй довелося б мати чотири руки, а це забагато, але подумай лишень, який би з неї вийшов піаніст, концерт для двох лівих рук! Брр... Зрештою навіть мої дияволісти знають, що того дня у клініці буде здійснено акт білої магії і народиться Ребіс, андрогін...
— Ну ось, іще чого бракувало. Краще послухай мене. Ми назвемо його Джуліо або Джулія, так звали мого дідуся, ти згоден?
— Мені подобається, звучить гарно.
* * *
Якби тільки я зупинився в той момент. Якби я написав білу книгу, добру чарівничу книгу для всіх адептів "Розкритої Ізіди", аби пояснити їм, що нема більше потреби шукати таїни таїн, що текст життя не приховує жодного таємного сенсу, і що все завжди містилося там, у животах усіх Лій на світі, у лікарняних палатах, на солом'яних матрацах, на берегах річок. А камені, які повертаються з вигнання, і святий Ґрааль — це не що інше, як оті верескливі мавпенята з одвислою пуповиною, що їх лікар б'є по задку. І що Невідомими Зверхниками для нашої Речі є ми з Лією, і що Річ упізнає нас одразу, навіть не питаючи отого телепня де Местра.
Але ні, нам, сардонічним жартівникам, забаглося пограти з дияволістами у піжмурки, показуючи їм, що коли космічна змова існує, то космічнішої за змову, яку вигадали ми, не буває.