— Так тобі й треба, — казав я собі того вечора, — отож чекай тепер, що ж відбудеться під маятником Фуко.
78
Я можу з певністю сказати, що цей потворний гібрид походить не з материнської утроби, а від Ефіалта, від Інкуба чи якогось іншого жахливого демона, він наче був зачатий якимось гнилим і отруйним грибом, виплодом фавнів та німф, більше схожим на демона, ніж на людину.
Athanasius Kircher. Mundus Subterraneus.
Amsterdam, Jansson, 1665, II, pp. 279-280
Того дня я хотів залишитись удома, передчуваючи щось, але Лія сказала, щоб я не вдавав із себе принца-консорта і йшов працювати.
— Ще є час, Піме, Річ ще не збирається народжуватись. Мені теж треба вийти. Іди.
Я підходив до дверей офісу, коли відчинилися двері пана Салона і з'явився старий у своєму жовтому робочому фартусі. Я не міг не привітатися з ним, і він запросив мене увійти. Я ніколи не бачив його робітні і прийняв запрошення.
Якщо за тими дверима колись було помешкання, Салонові, напевно, довелося розвалити внутрішні стіни, бо те, що я побачив, виглядало, наче печера величезних і невиразних розмірів. Задля якоїсь незрозумілої архітектонічної причини те крило будинку мало мансардний верх, і світло засягало туди крізь похилу, засклену стелю. Може, шибки були брудні або матовані або Салон просто заслонив їх, щоб уникнути прямих променів сонця, не знаю, а може, все пояснювалося нагромадженням предметів, які скрізь аж кричали про страх залишити порожній простір, у всякому разі в печері розходилося світло пізніх сутінків. Це враження посилювалось ще й тим, що приміщення розділяли старі аптечні шафи, утворюючи арки, де видніли пройми, проходи, перспективи. Переважною барвою була коричнева, коричневими були предмети, етажерки, столи, розмита амальгама денного світла та світла старих ламп, які плямами освітлювали деякі закутки. Першим враженням було, неначе я опинився у майстерні струнних інструментів, що її власник пропав ще за часів Страдіварі і з плином часу смугасті животи лютнь вкрила пилюка.
Відтак мої очі потроху звикли до сутінків, і я зрозумів, що опинився, як і належало сподіватися, у закам'янілому зоопарку. У глибині на штучну гілку видирався ведмедик із прозорими, склистими очима, поруч зі мною розташувався пугач, переляканий і величний, перед столом шкірила зуби ласиця — а може, куниця чи тхір, не знаю. Посеред столу височіла якась доісторична тварина, якої я не впізнав, схожа на рентгенівський знімок великого кота.
Це могла бути пума, гепард, собака великого розміру, було видно її кістяк, частково випханий клоччям, підтримуваним залізною арматурою.
— Данський дог одної м'якосердої заможної пані, — криво посміхнувся Салон. — Вона хоче пам'ятати його таким, яким він був за часів її подружнього життя. Бачите? Тварину білують, усередині шкуру вимащують миш'яковим милом, відтак вимочують і вибілюють кістки... Зазирніть до тої шафи, яка чудова колекція хребтів та груднин. Непоганий кісткозбір, чи не так? Тоді зв'язуєте кістки металевими дротами і, відтворивши скелет, монтуєте на нього арматуру, для набивання я звичайно використовую сіно або ж пап'є-маше чи гіпс. Нарешті накладаєте шкуру. Я виправляю шкоду, завдану смертю та тліном. Погляньте на цього пугача, невже він не здається живим?
Відтепер будь-який живий пугач здаватиметься мені мертвим, перенесеним Салоном у склеротичну вічність. Я глянув на обличчя цього бальзамувальника звірячих фараонів, на його густі брови, сірі щоки, намагаючися зрозуміти, чи він — жива істота, чи радше шедевр свого власного мистецтва.
Щоб краще його розглянути, я ступив крок назад і відчув, як щось торкнулось моєї потилиці. По спині в мене пробігли дрижаки, я обернувся і побачив, що пустив у рух маятник.
Великий четвертований птах коливався слідом за рухом списа, що простромив його. Спис увійшов йому в голову, і через відкриті груди було видно, що він проник туди, де колись містилися серце та воло. Там він був зав'язаний вузлом, розширюючись і утворюючи перевернутий тризуб. Одне вістря, товстіше, простромило птахові те місце, де колись були нутрощі, і цілилось у землю, наче шпага, а два менші вістря пронизували лапи, виходячи назовні симетрично до кігтів. Птах легко коливався, і тінь від трьох гостряків показувала на долівці слід, що його він би залишив, якби її торкнувся.
— Чудовий екземпляр королівського орла, — мовив Салон. — Але мені треба ще попрацювати над ним кілька днів. Я саме вибирав для нього очі.
— І він показав мені скриньку, повну скляних рогівок та зіниць, наче кат святої Лючії, що показує зібрані за всю свою кар'єру трофеї. — Не завжди так легко, як із комахами, де досить лише коробки та шпильки. Безхребетних, приміром, обробляють формаліном.
Я відчув запах моргу.
— Це, либонь, надзвичайно цікава робота, — сказав я.
А тим часом я думав про ту живу Річ, що пульсує в утробі Лії. Мене примусила заціпеніти страшна думка: якби Річ померла, сказав я собі, я хотів би поховати її сам, нехай би живила хробаків підземелля і вдобрювала землю. Лише так я відчуватиму, що вона ще жива...
Я здригнувся, бо Салон, говорячи, вийняв з одної шафи якусь дивну істоту. Вона сягала завдовжки сантиметрів із тридцять, і це, безперечно, був дракон, рептилія з великими чорними перетинчастими крилами, з півнячим гребенем і роззявленою пащею, наїжаченою мініатюрними пилоподібними зубами.
— Який красень, правда? Це моя композиція. Я використав саламандру, кажана, луску змії... Це дракон підземелля. Мене надихнуло оце... — він показав мені великий том фоліо, оправлений у стародавній пергамент, зі шкіряними зав'язками, що лежав на іншому столі. — Мені це коштувало чималенько, я не бібліофіл, але цей том неодмінно хотів мати. Це "Mundus Subterraneus" Атаназіуса Кірхера, перше видання 1665 року. Ось цей дракон. Точнісінько такий самий, чи не так? Він живе у вулканічних печерах, так каже цей добрий єзуїт, який знав про все — відоме, невідоме й те, чого не існує...
— Ви думаєте лише про підземелля, — сказав я, згадавши нашу розмову в Мюнхені та слова, підслухані через Діонісове вухо.
Він відкрив том на іншій сторінці: там було зображення земної кулі, що здавалась розпухлим, чорним органом, пронизаним павутиною люмінесцентних, звивистих, палаючих жилок.