— Хіба це не ясно? — запитав я. — У другому випадку зверху заходить повітря і витискає воду вниз.
— Типове науковоподібне тлумачення, де причина плутається з наслідком або навпаки. Ви не повинні запитувати себе, чому вода витікає у другому випадку. Ви повинні запитати, чому вона не витікає у першому.
— А чому вона не витікає? — поспитав Ґарамонд.
— Тому, що якби вона витекла, в посудині утворилась би порожнеча, а природа боїться порожнечі. "Nequamquam vacui", це був принцип розенкройцерів, який забула новочасна наука.
— Разюче, — мовив Ґарамонд. — Казобоне, ці речі повинні бути в нашій дивовижній історії металів, майте на увазі. 1 не кажіть мені, що вода — це не метал. Треба трохи фантазії.
— Даруйте, — сказав Бельбо Альє, — але ваш аргумент означає post hoc ergo ante hoc: те, що відбувається пізніше, викликає те, що відбулося раніше.
— Не треба мислити згідно з лінійною послідовністю. Вода у цих фонтанах цього не робить. Не робить цього й природа, природа не знає часу. Час — це вигадка Заходу.
* * *
Піднімаючись, ми зустрічали інших запрошених. Бачачи декотрих із них, Бельбо штовхав ліктем Діоталлеві, який півголосом коментував:
— Авжеж, facies hermetica.
Саме серед прочан з facies hermetica трохи осторонь я побачив пана Салона з усміхом суворої поблажливості на вустах. Я всміхнувся йому, він усміхнувся мені.
— Ви знайомі з Салоном? — поспитав Альє.
— А ви з ним знайомі? — запитав я його. — Для мене це цілком природно, я мешкаю з ним в одному будинку. Що ви думаєте про Салона?
— Я мало його знаю. Деякі гідні довіри друзі кажуть мені, що він інформатор поліції.
Ось звідкіля Салон знав про видавництво "Ґарамонд" та Арденті. Що ж пов'язувало Салона з Де Анджелісом? Але я обмежився тим, що запитав Альє:
— А що робить інформатор поліції на святі такого роду?
— Інформатори поліції, — сказав Альє, — ходять всюди. Будь-які події годяться для того, щоб вигадувати донесення. У поліції ви маєте тим більший вплив, чим більше знаєте або вдаєте, що знаєте. І не важливо, чи все це правда. Запам'ятайте, найважливіше володіти якимось секретом.
— Але чому Салона запросили сюди? — запитав я.
— Друже мій, — відповів Альє, — мабуть тому, що наш господар вірний тому золотому правилові старовинної мудрості, згідно з яким будь-яка помилка може бути невпізнаним носієм істини. Справжній езотеризм не боїться суперечності.
— Ви хочете сказати, що зрештою всі вони доходять згоди?
— Quod ubique, quod ab omnibus et quod semper . Втаємничення — це відкриття вічної філософії.
* * *
Отак філософуючи, ми дійшли до найвищої тераси й посеред просторого саду звернули на стежку, яка вела до входу до вілли чи то пак замку. У світлі чималого смолоскипа, що палав на вершині колони, ми побачили дівчину в синій одежі, всіяній золотими зірками, яка тримала в руці сурму, схожу на сурми оперових герольдів. Наче на одній із різдвяних вистав, де янголи хизуються пір'ям з оксамитного паперу, дівчина мала на спині два великі білі крила, прикрашені мигдалеподібними візерунками з крапкою посередині, які при бажанні можна було вважати очима.
Ми побачили професора Каместреса, одного з перших дияволістів, які відвідали нас у видавництві "Ґарамонд", ворога Ordo Templi Orientis . Ми ледве його впізнали, бо він перевдягся у спосіб, який видався нам дивним, однак Альє визначив його як відповідний для такої оказії: він був зодягнений у біле лляне покривало, підперезане на стегнах червоною стрічкою, яка перехрещувалася на грудях і спині, та в чудернацький капелюх стилю XVII століття, з пришпиленими чотирма червоними трояндами. Професор став навколішки перед дівчиною з сурмою і промовив кілька слів.
— Справді, — пробурмотів Ґарамонд, — є стільки таїн у землі та небесах...
Ми проминули прикрашений історичними образками портал, який нагадав мені цвинтар у Стальєно. Над складною неокласичною алегорією я побачив вирізьблені слова "CONDOLEO ЕТ CONGRATULOR" .
Всередині кишіло і вирувало від гостей, скупчених коло буфету в просторому салоні при вході, звідки два крила сходів розходились до верхніх поверхів. Я помітив інших знайомих нам людей, у тому числі Браманті, а також — який сюрприз! — комендатора Де Ґубернатіса — АВК, уже використаного Ґарамондом, але перед яким, мабуть, ще не постала жахлива перспектива віддати всі примірники свого шедевра на макулатуру, бо він з виявами пошани та вдячності ступив назустріч моєму шефові. Привітати Альє зголосився якийсь чоловічок із несамовитими очима. Завдяки його виразному французькому акцентові ми впізнали в ньому П'єра, того самого, що звинувачував Браманті у чарівництві, коли ми підслуховували крізь двері кабінету Альє.
Я підійшов до буфету. Там були карафки з кольоровими рідинами, але мені не вдалося їх ідентифікувати. Я налив собі жовтого напою, подібного до вина, він був непоганий, без сумніву, міцний, зі смаком старої наливки. Можливо, в ньому було ще щось: у мене почало паморочитись у голові. Навколо мене юрмилися fades hermeticae поруч із суворими обличчями префектів на пенсії, я вловлював уривки розмов...
* * *
— На першій стадії ти повинен налагодити зв'язок з іншими розумами, відтак проектувати в інші істоти думки та образи, заряджати місця емоційними полями, здобувати владу над тваринним царством. На третій стадії намагайся спроектувати свого двійника в якусь точку простору — це біолокація, як у йогів, ти повинен одночасно з'явитися у кількох виразних формах. Відтак належить перейти до надчуттєвого пізнання рослинних сутностей. Насамкінець спробуй здійснити розчленування — треба зосередитись на телуричній формі тіла, розчинитися в одному місці й з'явитися в іншому, цілою особою, кажу тобі, а не лише у двійникові. Остання стадія, продовження фізичного життя...
— Не безсмертя...
— Не відразу.
— А ти?
— Для цього потрібне зосередження. Не приховую від тебе, що це важко. Розумієш, мені вже не двадцять років...
* * *
Я знайшов своїх супутників. Вони саме заходили до кімнати з білими стінами та круглястими кутами. У глибині, неначе в музеї Гревена (але образ, що спав мені на гадку цього вечора, був вівтар, який я бачив у Ріо в шатрі умбанди), — дві воскові статуї майже в натуральну величину, зодягнені у парчову тканину, на вигляд дешевеньку. Одна статуя зображувала даму на троні у вкритій блискітками білосніжній чи майже білосніжній одежі. Над нею на дротах висіли створіння невиразної форми, виготовлені, як мені здалося, з плюшевої тканини. В одному кутку з гучномовця долинав звук далеких сурм, дуже чистий, можливо, щось із "Габріелі", і звуковий ефект був набагато вишуканіший, аніж візуальний. Праворуч стояла ще одна жіноча постать, убрана в одяг з кармазинового оксамиту з білим поясом, на голові — лавровий вінок, поруч — позолочені ваги. Альє пояснював нам значення різних символів, але я б збрехав, якби сказав, що приділяв його поясненням велику увагу. Мене цікавив вираз обличчя запрошених, які переходили від фігури до фігури з виглядом глибокої пошани і зворушення.