Жінки працювали мовчки, напружено. Тільки-но згасав вогонь або вітер вихоплював із вогнища горючий віхоть соломи й кидав його в прірву, як вони підкидали хмизу, підтримуючи його ціпками, і по черзі бігали по паливо.
Була глибока ніч, коли згорів останній хмиз. Але Горпина не розгубилася: вона схопила ніж і почала швидко збирати бур'ян по розколинах. Шафіге кинулася допомагати, і знов спалахнув огняний кущ, кидаючи в пітьму сліпучі цівки. Золотими джмелями кружляли над ним іскри, а вони, змоклі, змерзлі, хвилинку грілися біля вогню і знов кидалися шукати по скелях сухих кущів, трави й дроку.
Співали другі півні в Чабан-Таші, коли не стало й бур'яну. Вони спалили і дошки паркана, і лавки, що поставив на винограднику Нур'ялі, а до світанку було ще добрі дві години.
Що робити? Шафіге замислилася:
— Піду до Чабан-Таша, побуджу всіх, — вирішила вона. — Хай палять вогнища на верхів'ях, а ти, Горпіне, сиди дома та грій вечерю. Вони приїдуть голодні й холодні.
Останні cлoвa її розвіяв вітер. Вона вже бігла стежкою по схилу, і сірою плямою майоріло в темряві її широке фередже. Горпина постояла хвилину і теж кинулася стежкою вниз, охоплена незрозумілим жахом.
Кабиця вже погасла й прохолола. Тільки жевріла в темряві остання жаринка червоним напівзгаслим оком. Горпина ледве роздмухала її, розгорнула попіл і, замість хмизу, підкинула кізяків. Від них пішов густий і кучерявий дим. Вітер забивався у комин, гнав дим у кабицю, і він клубочився під лійкуватим каптуром синьо-рудою хмарою. Коли вогонь розпалився, тяга покращала. Горпина метнулась прибирати саклю. Вона підмазала глиняну підлогу, накрила стіл найкращою скатертиною, нарізала коржів, принесла глек козячого молока, бринзи, горіхів і винограду, прикрасивши його свіжим листям. Вона хотіла надати кімнаті затишного вигляду, немовби страх утратити цей тихий притулок зробив його безмежно рідним і близьким. Вона хвилювалася, квапилася, прислухаючись до кожного звуку, що долітав крізь гуркіт бурунів. Усіма силами душі кликала вона Нур'ялі додому, як рідного, як єдину ланку, що зв'язує її з життям. І коли скипіла в казані запашна бараняча чорба, вона вловила під вікном важкі повільні кроки.
Невже це він? Горпина рвонулася до дверей, відкинула гачок і, коли виріс на порозі високий рибалка, освітлений полум'ям, — у нестямі кинулася до нього, ховаючи на його грудях обличчя, залите сльозами.
НА ПЕВНОМУ ГРУНТІ
Після невдалого виступу в цеху Сагайдачний не склав зброї і за кілька день відвідав бурмистра Созона Балику.
Балика був не сам. Недавно приїхав до нього брат, сотник Богдан Балика, з сирітками хлопчиками. З гіркою усмішкою розповів, як намагався він, щоб покарали Стефана Потоцького за наїзд, підпал і забиту дружину.
— Що ж! Вписав я протестацію до гродських книг, послали йому позов, а він двічі не зласкавився прибути на суд. А на рочках завітних [158] наїхали його прокуратори та приятелі, брехали у вічі, ніби був я п'яний і перший вилаяв його на соймику. Спасибі нашим старшинам: вони не побоялися його помсти і одностайно показали, що це брехня. Возний теж розповів, що він бачив, скільки людей забито, скільки поранено і скільки й чого згоріло. Присудили Потоцького до баніції [159] і штрафу, але яка мені з того користь, коли не суд і не державна влада, а я сам мушу виконати цей вирок?! У нього гycapcькi та драгунські полки, армата й навіть новий полк цього юди Горленка. А в мене тільки сотня козаків. Потоцький глузує з судового вироку, а я без сило скрегочу зубами.
— А як же хутір? — спитав Сагайдачний.
— Хутір? Потоцький загарбав! Сліду від нього не лишив. Земля та хлопи для шляхти — перша річ. Вони тому й зганяють нас із землі, щоб загарбати ріллю під фільварки, а челядників та підсусідків обернути на своїх хлопів.
— Як то?! Невже суд не присудив, щоб Потоцький повернув тобі грунти і сплатив за збитки?
— Суд?! Він вимагав від мене доказу, що я шляхтич. Я показав проповідні листи, якими мені доручалося від королівського імені формувати військо для Московського походу. Там сказано: "Нашому шляхетному козакові". Здається, досить? Так ні, подай королівську грамоту про нобілітацію. А вона згоріла разом із хутором. Та чи в багатьох шляхтичів є на руках такі папери?! Але від ляхів ніхто їх не вимагає. Знають, негідники, чим нам підрізати... Ну й написали постанову: "Тому що в сотника Балики нема жодного доказу його шляхетності, він не має права володіти землею, а тому земля віддається Потоцькому, а сотник Балика зможе на ній залишитися тільки з його вельможної ласки..." Іншими словами, плати йому данини, а може, й панщину йому роби.
— Ах, сволота! Ах, мерзотники! — грюкнув по столу Созон.
А Сагайдачний схопився з місця і заходив з кутка в куток, як завжди, коли він хвилювався.
— І сміють ще говорити, що старшина п'є поспільську кров! — вирвалося в нього.
Обидва Балики здивовано перезирнулися.
— Хто це вигадав? — спитав бурмистер.
— Та цехові!.. Я їм порадив улаштувати братство, а вони кажуть, ніби братство їм не потрібне, бо це старшинська витівка.
— Е, пане, гетьмане, не туди ви пішли, де треба, — похитав головою Созон. — Ви б з нас почали, з магістрату. Ми б миттю влаштували все. Ми вже давно про це думаємо, та нема кому взятися.
А Богдан скорботно всміхнувся:
— Лаштуйте, лаштуйте! Грайтеся, як діти! Шаблями треба з ними говорити — он як! А коли прийде слушний час, не буду я сотник Балика, коли моя перша куля не влучить у Стефана Потоцького.
— Ти заспокойся, братику, — обізвався Созон. — А ви, пане гетьмане, сідайте, поговоримо про діло.
Сагайдачний сів край столу і, сьорбаючи мед, слухав Созона, що нанизував слово за словом рівно й упевнено, наче перлини на довгу-довгу нитку.
— Братство нам конче потрібне, — говорив він, — бо є в нас два лиха: фільварки й старостинські побори. Через ці кляті фільварки ми сидимо без покупців, а цехові — без роботи. А староста до закону й не зазирає, а дивиться тільки собі в кишеню, скільки йому грошей треба. Платимо ми йому і коляду, і верховщину, і мито, і податок від краму, і утримання воєводі, що дорівнює всім іншим податкам разом. Але мало їм податків: вимагають від різників — м'яса, від мірошників — борошна, від шинкарів — горілки. Хто чим гендлює — давай старості. Та добре було б йому самому з родиною. Давай ще на дрібантів [160], на челядників, на весь уряд. І те ще можна було б стерпіти, — так він, гадина, віддає податки в посесію. А посесор разом сплачує старості належну суму, а потім стягує з міщанства вдвоє... До всього вмішується замок, навіть одружитися не можна без його втручання.