Чимраз довше затримувалися рибалки в морі. Іноді поверталися вдосвіта, а іноді й надвечір другого дня. Тоді Горпина не знала, де подітися від гнітючої caмотностi. Всю ніч сиділа, не гасячи вогню, прислухалася до прибою, шепотіла молитви і з жахом ловила себе на тому, що молиться не тільки за Коржа й своїх, але й за поганця Нур'ялі. Це і лякало, і дратувало її. А лукавий розум підшукував виправдання:
"Нур'ялі все ж кращий за інших. Він хоч не б'є, не силує роботою".
Але коли Нур'ялі повертався додому голодний, стомлений і мокрий до кісток, Горпина знов замикалася і з удаваною грубістю кидала на стіл мідні тарілки й миски, як чесна, але ворожа служниця.
І ось — з'явилася в морі білуга.
Три дні готувалися Нур'ялі з Ахметом до лову. Наново осмолили фелюку, помастили жиром чоботи з кінської шкіри, шкіряні штани, куртки й шоломи. Поки вони лагодили знаряддя, Шафіге з Горпиною готували їм сухарі, курену рибу, барильце солодкої води і в'ялену конину.
Путь була далека. За двадцять-тридцять миль від берегів закидали на глибині півсотні метрів міцний, туго зсучений мотуз із товстими гаками і принадою з дрібної риби. Щоб затримати мотуз на глибині, до обох кінців прив'язували камені, а два поплавища вказували рибалкам, чи не однесло хвилями їх знаряддя. Налагодивши поплавища й принаду, Ахмет і Нур'ялі обережно склали весь причандал в сапет так, щоб мотуз лежав спіраллю скраю, бо закидати його доведеться помацки вночі, і коли гачки чи то мотуз переплутаються, не буде ніякої змоги їх розплутати.
Море було свинцеве й похмуре. Сіявся дрібний холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці. Важкі хвилі хльоскали каміння й відходили, згрібаючи дрібне каміння своїми пінявими пазурами. Ахмет і Нур'ялі підняли якір і розпустили парус. Горпина стояла на березі поруч Шафіге і стежила, як низько хилиться до хвиль сірий парус, гострий, як ластівчине крило.
Горпина підставляла вітру обличчя, і їй здавалося, ніби виряджає вона Данила в далеку путь.
— Час добрий, — шепотіла вона.
І вмить схаменулася. Постав перед її очима невільницький ринок, галери, червона таволга й кайдани. І, роз'ятрюючи душевну рану, пішла вона додому, не попрощавшись із Шафіге.
День промайнув серед щоденної жіночої нудної роботи без радості завершення, а вночі приснилося їй, ніби живе вона з Нур'ялі в Сивері, а потім тікає з ним у Дике Поле, рятуючись від панської гонитви. І рвалися, плуталися думки. Знала вона, що дитина — від Данила, але Нур'ялі пестив, цілував її, як батько, а пан Бжеський скидався на Сафара і мчав за ними з арканом на кошлатому степовому коні і все намірявся вхопити зашморгом дитину.
В холодному поті прокинулася Горпина і схопилася з постелі. Сакля здригалася від важкого гуркоту, наче за вікном стріляли козацькі гармати. Вітер стогнав у комині, задував у кабицю, змітаючи з напівзгаслого жару мереживо попелу. Горпина кинулася до дверей, рвонула гачок, і вітер розшугнув двері, обсипаючи Горпину солоними бризками й дощем.
Певно, світало, бо крізь імлу й хмари тьмяно просочувалося холодне півсвітло і гостро проймала пронизлива осіння вогкість. А море гуркотіло й скажено ревло, як голодний хижак, видираючись на стрімкі скелі.
І люта, істерична радість охопила Горпину. Нур'ялі загине! І тоді вона буде вільна! Хотілося кричати, підганяти кипучі хвилі, щоб вище здіймалися вони, міцніше били нерухомі скелі.
Довго стояла вона над прiрвою, що так лякала її в перші дні. Вітер обгортав її холодними крилами, прохоплював одяг, і здавалося їй, що купається вона в холодній річці, пливе назустріч течії.
Хвилі йшли олов'яними горами з пінявими гривами на хребтах. Піна текла по їх пругах, вітер зривав її, розкидав у повітрі дрібною солоною курявою, що запорошувала і скелі, і волосся, і одяг. І Горпині здавалося, що на вустах її — солона кров.
Але буйну радість змінив пригнічений сум. Гуркіт бурі втомив надломлені нерви. Вона сховалася в саклю, запалила вогонь і грілася біля нього, кутаючись у подерту шаль померлої Есме.
Повільно плинув час. Млява, приголомшена, подоїла Горпина козу, зварила обід. Нур'яді не повертався. Наближався вечір. Земля стогнала під ударами хвиль. Дрібні бризки обліпили шибки на вікнах своїм бісером.
Самотність томила Горпину. Вона то виходила, вдивляючись у далечінь, то знов ховалася в саклю, міцно замикаючи двері, і, залізши до міндера з ногами, куталася в смушки або тулилася до вогню.
Так застала її Шaфіге, схвильована й змучена очікуванням. Упевнившись, що Горпина сама, вона безсило спустилася на міндер і розплакалася. Увесь день пробула вона на березі, виглядаючи знайому фелюку. Невже кінець? Невже вони загинули? Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:
Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:
— О Горпіне, Горпіне! Залишилися ми з тобою самі. Забере тебе Халіль за решту боргу, а я загину з маленьким Маметом без чоловіка і без брата. Молись, Горпіне! Може, твій християнський аллах урятує їх од смерті.
Горпина здригнулася. Як то?! Хіба загибель Нур'ялі не звільнить її? Халіль забере її до себе? Ні, тисячу разів — ні! Краще вже Нур'ялі!
І раптом полилися з її вуст тaтapcькi слова, несвідомо заховані в пам'яті, але ніколи не вимовлені вголос:
— Ні, ні, вони врятуються, Шафіге! Буря незабаром ущухне. Вони не можуть наблизитися до берега через хвилі. Треба їм допомогти. Запалимо вогнище, щоб вони бачили, де бухта.
Шафіге напівпідвелася, вражена Горпининою думкою. Так, розкласти вогонь, величезний, яскравий. Але не тут, біля саклі, а на розі, серед виноградника, щоб далеко-далеко було його видно в морі.
Ще тремтячи й схлипуючи, вибігла вона з саклі. Горпина відімкнула маленьку комірку. Вони набрали хмизу, соломи, зв'язали і швидко рушили стрімкою стежкою. Якась дика сила гнала Горпину. Bона не дивилася на клекотливу безодню, де гуркотіли хвилі, і, хоч сьогодні стежка була мокра й слизька від бризок, ішла нею твердо й упевнено.
Діставшись верхів'я мису, вони привалили два важкі камені, щоб вітер не розвіяв ватри, і почали розпалювати вогонь. Вітер рвав їх одяг, скажено вив і крутився. Шафіге обережно висипала з глечика жар, Горпина прикрила його від дощу сухим мохом. І ось побігли жовтогарячі язики, задрижали в повітрі сліпучою гривою. І за кілька хвилин величезне вогнище запалало над безоднею, вказуючи рибалкам їх путь.