А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності:
— Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію — ти чи я.
— Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту.
— Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що тaкe наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму.
Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа.
Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду.
— Та і я не дам себе ображати. Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, — бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги — плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського.
На суд прибули вони в повному блиску шляхетського гонору. Грохольський почепив на себе всі ознаки своєї гідності, щоб справити якнайбільше враження не тільки на сиверян, але й на свого черкаського колегу. За законом підкоморський суд відбувався на самому суперечному грунті, на полі або в першій-ліпшій селянській хаті.
Приїхавши до Сивери, підкоморій зупинився на майдані біля церкви. Наказавши возному викликати позовників, він присів відпочити на дубових колодах, де кожного ясного вечора збиралися сиверяни.
Нудьгуючими очима дивився він на село і думав, як остогидли йому ці безглузді козацькі позови за землю. Коли ж вони зрозуміють, що земля мусить належати самій шляхті і всі так звані вільності і привілеї є тимчасова поступка уряду, аби швидше і густіше залюднити прикордонний степ. Це ж так просто і ясно. А козаки роздирають його на шматки своїми скаргами й примушують таскатися в погоду й негоду чорзна-де, рискуючи застудитися або потрапити під кулю незадоволеного судом позовника.
Був сіренький похмурий день ранньої осені. Під вогкою імлою згасали яскраві плями козацьких жупанів і жіночих плахт, і навіть пишні кунтуші панів, наче припорошилися сумом. Вогкий вітер гойдав тополі, зривав золоте листя і вкривав ним грузьку чорну землю. Блищали калюжі, а розсякла дорога стала масна і чорна, як зерниста ікра.
Сиверяни прийшли цілим навтовпом із старшиною, Панасом Барилом і прокуратором на чолі. А Бжеський — з Грохольським, Свенціцьким, Ровіцьким і юрбою жовтовусих литвинів. Осторонь ховався Маєвський, із удаваною покорою опускаючи очі долу.
Перед початком засідання Бжеський уповноважив виступити замість себе куявського підкоморія і королівського підчашого, пана граб'я Єрзя Грохольського. Підкоморій здивовано і трохи збентежено вклонився несподіваному колезі і розпочав суд.
Бжеський був обурений. Він гадав, що підкоморій прибуде до нього перед засіданням і він устигне добре нацькувати суддю на знахабніле бидло, як він презирливо називав козаків.
Підкоморій голосно прочитав позов сиверських козаків, потім звернувся до них із звичайним запитанням:
— Які у вас докази вашого права?
— Земля сиверська, — твердо й упевнено почав прокуратор, — споконвіку належала шляхетному зем'янинові й козакові Омеляну Іванову. Почцівий круль Стефан Баторій дав йому грамоту на землю рівно сорок шість років тому [133]. Ось засвідчена копія цієї грамоти. Звідси ясно, що це не пустка, не займанщина, а приватне володіння, і королівська канцелярія не мала права видавати будь-які грамоти на цю землю, навіявши помилку як на його королівську мосць, так і на пана Бжеського, даруючи йому те, що держава не могла йому подарувати, — упевнено викарбовував прокуратор, дивлячись просто на свойого супротивника.
І пан Грохольський прийняв виклик.
— Королівська канцелярія знала, що робила, даючи грамоту панові Бжеському. Омеляна Іванова ми тут не бачимо, а бачимо невідомих людей без роду-племені, які свавільно оселилися на безгосподарних, тобто королівських грунтах, що роздаровуються за військову службу й інші заслуги.
— Омелян Іванов помер двадцять років тому, — підняв рукавичку прокуратор. — А його законні спадкоємці продали батьківську землю частково моїм віродавцям, частково пану Стефану Потоцькому, про що є запис у земських книгах, копію якого маю гонор подати судові.
І прокуратор подав підкоморієві кілька паперів із великими печатками й закрутистими підписами.
Грохольський відчув, як грунт захитався йому під ногами. Комедія суду ставала драмою з складними перепитіями, бо хоч кожен підкоморій і намагався судити, як належить шляхтичеві, але в межах закону, а бездоганні докази, як судові акти, ламали всі їх побажання і вимагали відповідного висновку. Безпорадно озирнувся Грохольський на пана Бжеського, а той замість відповіді роздратовано стенув плечем: "Вплутав мене, мовляв, у погану icтopiю – так сам і викручуйся, а я тут ні при чому". Грохольський нервово засмикав борідку, і голова його запрацювала, як млин під високою водою. Треба за всяку ціну знепевнити цю продаж.
І тут врятував його пробощ Маєвський. Тихо слизнув він вздовж стіни, наче був він не огрядний і присадкуватий, а легкий, як пасмо туману над Ворсклою. Опинившись поруч Грохольського, він щось зашепотів йому на вухо. Грохольський засяяв.
— Я прошу допитати як свідка пана пробоща Маєвського, — проголосив він, насмішкувато примруживши очі на прокуратора. — Він доведе, що цей продаж незаконний.
І, хоча належало спочатку розглянути папери, а вже потім допитувати свідків, черкаський підкоморій уволив прохання куявського колеги і викликав пробоща.
— Що пану ксьондзу відомо в цій справі? — спитав він, записавши ім'я й гідність Маєвського.
Пробощ схрестив на череві пухкі рученята, підвів очі до неба, ніби закликаючи бога допомогти йому виконати свій громадський обов'язок, і, зітхнувши, відповів:
— Відомо, що п'ятнадцять років тому пан Станіслав [134] Гурський подав до житомирського гродського суду позов на спадкоємців Омеляна Іванова за те, що вони, прості хлопи, насмілилися незаконно називатися шляхтичами і дідичами Сивери і по фальшивому запису передали її панові Потоцькому, на шкоду і збиток панові Гурському, як законному власникові землі, яку він продав коморникові Юрію Немиричу.