— Виходь, хто там є! Стрілятиму, — з загрозою повторив Барило і звів курки.
— Я, пан Свенціцький, управитель його мосці вельможного пана, — поважно відгукнувся Янек, відчуваючи себе під надійним захистом п'яного Ровіцького й челядників.
— Чого тобі треба? — не спускав рушниці Барило.
Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів:
— Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей.
Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав.
— Та чи ти здурів, хлопче? Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів.
— Мовчи! — гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. — Беріть рибу!
Козаки вхопилися за шаблі, пани — теж. Знялася бійка. Але п'ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під'їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму.
— Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, — з ненавистю люто посварився Барило.
Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливські приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників.
— Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити?
І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину.
Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками.
— Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.
— Як то?! — обурився Барило. — Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. — А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, — нерішуче зауважив хтось.
— Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.
Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія [132] на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.
Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:
— Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.
— Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.
Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов.
Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного.
— Ото погань! Ото лайдаки! — обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. — Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності!
— Я людина маленька, пане, — спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. — Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер.
— Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся.
— Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з'являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол.
Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права.
З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай.
Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід:
"Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю — і хай їй чорт, цій клятій Сивері"
І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.
Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.
— Та чого пан регоче? — Обурився Бжеський. — Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю?
— Та ти з глузду з'їхав, любий Рогмунде, — нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. — В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо?
Бжеський ображено підібрав губи.
— Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство.
— Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, — презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. — І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці.
Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв'язувала його.