— Але що ж робити? Сплеснула Галшка руками. — Це ж жах, справжній жах!
— Так, пані маршалкова, це жах. Але слізьми тут лихові не зарадити. Я — козак, звик зустрічати небезпеку з шаблею в руках, і знаю, що шлях у нас один: треба боротися.
— Хіба ж тут шаблі допоможуть!.. — гірко всміхнулася Галшка. — Шабля проти шаблі, куля проти кулі це я розумію. Але це ж така отрута, така пошесть, ніби все повітря виповнене нею.
— Ні, пані маршалкова, це не пошесть: це — книжки, це — проповіді, це — школа, де вони калічать наших дітей. Тому треба боротися з ними їх зброєю. І тоді хай буду я тричі лях, коли ми не переможемо.
Галшка здивовано дивилася на Сагайдачного. Очі його блищали і важкий погляд був повний такої рішучості, що важко було не повірити. Ця людина ні разу за все своє життя не програла бою. Невже й тут перемога буде на його боці і він врятує Михайлика?!-
А Сагайдачний підвівся з місця, довго ходив з кутка в куток і зненацька зупинився перед нею:
— Знаєте, що врятує вашого Михайлика? Школа!
Галшка мовчки запитливо дивилася на гетьмана.
— Так, школа, — повторив він. — І школа, де б він і жив, бо дома, сам серед дорослих, на самоті з своїми думками, він засумує, захиріє або зіб'ється з путі й загине.
Галшка спалахнула. Як то? Невже і Сагайдачний теж саме?
— Ніколи! — відрубала вона енергійно. — Нашої школи тут нема, а віддати його єзуїтам... Ні, тисячу разів ні! Краще бачити його в домовині.
Сагайдачний весело зареготав.
— Невже пані маршалкова має мене за прихильника єзуїтів? — жартівливо спитав він. — Спасибі за шану!
— Але я не розумію, про яку школу ви кажете? — зніяковіла Галшка. — Школі князя Острозького — три чисниці до смерті, а інші школи такі, що про них не варто й говорити.
Сагайдачний помовчав хвилинку, вдивляючись у пані Лозкову, і раптом відповів:
— За два місяці в Києві буде наша школа, але з умовою, що ви мені допоможете в цьому. І тоді вашого Михайлика врятовано.
— Боже мій, — зітхнула Галшка, — коли б це було справді здійсненне! Я прийшла б пішки на Січ дякувати вам за допомогу. Все, що в силах моїх... Бо для Михайлика мені нічого не шкода.
— Ну, та ось, пані маршалкова, — сів Сагайдачний перед нею. — Поговорімо про діло. Чом у нас досі немає освіти?
Галшка мовчала.
— Тому, — відповів він за неї, — що досі це була справа приватних осіб. Забажалося князеві Острозькому утворити школу — він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу — прошу! Що й правда, шануючи батькову пам'ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі — не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, як у Львові, в JIyцьку та по інших містах.
— Так, але братські школи конають, — вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького.
— У Львові — так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом Запорозьким, — а сорок п'ять тисяч загартованого в боях війська — це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, i я гадаю, — чемно вклонився він, — що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків.
— Боже мій, та я... Я навіть не знаю, як висловити свою радість!.. — простягла — до нього Галшка обидві руки.
Сагайдачний поцілував їй одну руку, потім другу і вів далі, повертаючись до перерваної думки.
— У нашій школі будуть не тільки вчити, а й виховувати людей, загартовувати, щоб знали вони, чого прагнути. Плетенецький обіцяє нам допомогти. А він чудовий організатор. Ми зберемо найкращих дидасколів. При Лаврі буде друкарня, і поки ми з вами розмовляємо — надійні люди мчать до Стрятина по друкарню померлого Балабана. Отже, будуть у нас книжки. Ось чому, — змінив він тон, стискаючи Галщині пальці, — благаю я вашої допомоги. Школа потрібна вам для одного сина, а нам для тисячі синів нашої віри. Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу.
Не розуміючи, Галшка запитливо дивилася на Сагайдачного.
— Я вважаю, що школа повинна бути тут, біля замка; — казав він далі. — Це буде зручно і батькам, і вчителям, і учням. Пожертвуйте нам шматок землі і будинок, де вона могла б найти собі перший притулок.
Галшка замислилася.
— Не знаю, як... — нерішуче заговорила вона по хвилі. — Мабуть, вам підійде мій двір на вулиці між ринком і Дніпром, той, що поруч Ходичиної садиби. Це мій посаг, моя власність, так що пан Лозко не зможе заперечувати фундації. Проте він і не сперечатиметься, — виправилася вона.
Сагайдачний підвівся і низько вклонився Галшці:
— Пані Галшко, якщо це ви справді зробите, ніхто не забуде вашого дopoгoцiнного подарунка. Вклоняюся вам і дякую від імені тисяч юнаків, майбутніх учнів школи.
І, пригадавши молодість ,та двірські звичаї, Сагайдачний схилив коліно і ще раз поцілував руку пані Лозковій.
— Я знав, до кого звертаюся, — сказав він, підводячись. — Померла панна Аксаківна вміла вибирати друзів.
Запанувала мовчанка. Пам'ять небіжчиці зв'язала їх теплим далеким спогадом, в якому давно розтанув біль утрати і залишилися тільки ніжність і думка глибокої і зворушливої краси.
РОЗПОДІЛ ЯСИРУ
Ой за річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Ширинський бей пройшов Волинь і Поділля, омиваючи руки по лікоть у крові і не бачачи піднесеної проти себе зброї. І справді, коронний гетьман — Жолкевський нічого не міг зарадити, коли в нього було тільки триста шабель кварцяного війська. Король і гетьман закликали козаків і шляхту боронити ойчизну, але ніхто не відгукнувся. Тільки король відрядив на допомогу Жолкевському загін двірської піхоти.
Переобтяжені здобиччю, поверталися татарські загони до коша. Як тільки вони збиралися в умовленому місці, кіш знову виділяв по ясир свіжі сили, і знов два загони розбігалися праворуч і ліворуч і знов, відокремившись від коша миль на двадцять, розподілялися на дрібні ланки і віялом розсипалися степом. Як сарана, налітали вони на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців.
І тоді нові загони заступали їх місце йшли на грабіж. Накресливши широке коло, обтяжені здобиччю поверталися татари додому, женучи своїх знесилених бранців.