В Михайлику точилася вперта боротьба. Він бачив, що католицтво на правдивій путі, але важко й боязко, було заговорити — з учителем, а головне — з батьками. Михайликові здавалося, ніби всі його думки й вагання відбиваються на його обличчі, що кожен рух і кожне слово зраджує його. Він ховався від матері й від батька, сидів у саду або тікав у поле і повертався додому тільки на обід та на лекції отця Алоїзія. А отець Алоїзій мовчав, бажаючи, щоб хлопчик висловився перший.
"Чого він вагається, на що чекає?"— обурено думав єзуїт. Щоб прискорити події, він попросив Жолкевських узяти Михайлика на релігійний диспут.
За тих часів диспути були надзвичайно модні. Сперечалися і в наукових і в релігійних питаннях. І вчені, і проповідники, і навіть учні академій та університетів охоче дискутували, щоб вправлятися у вищій техніці промовницького мистецтва та тонкощах логіки й казуїстики. Тому диспут оголошували заздалегідь, і кожен промовець готував свої докази. Але бувало й навпаки. На наукових диспутах іноді не знали, про що дискутуватимуть учені, і маршалок диспуту ставив найрізноманітніші й непередбачені запитання, на які співучасники диспуту мусили відповідати експромтом, щоб виказати свою спритність і швидку тяму.
Але релігійні диспути мали іншу мету. Конкуруючи одна з однією і борючись за багатого парафіянина, і православна, і католицька церкви намагалися довести присутнім блискучими промовами і доказами свою перевагу. На такі диспути кожна церква запрошувала найкращих промовців і найдосвідченіших богословів та старанно обмірковувала кожен доказ, кожну цитату з святого письма. А іноді, замість справжнього диспуту, перед .численною аудиторією відбувалося спритно підготоване і розігране інсценування й комедія диспуту, де, замість представників ворожого табору, випускали своїх людей, щоб своєю невдалою обороною ворожих позицій вони блискуче довели правдивість тієї віри, яка організовує диспут.
На такий фальшивий диспут потрапив і Михайлик. Ролі було розподілено так, що блискуча перемога католицтва була забезпечена. Але хлопчик і в гадці не мав, що це вистава, і влучна аргументація отців єзуїтів і блискуча риторика остаточно переконали його.
Після диспуту, щоб підсилити враження, йшла драма з життя перших християн, коли римський цісар зняв проти них жорстоке переслідування. Християн хапали по першому підозрінню і віддавали в цирку хижакам або палили замість смолоскипів по цисарських садах, але герої драми, мати з трьома хлопчиками, не зреклися своєї віри, і всі четверо загинули в жахливих муках, виказуючи жорстокість тирана і сповідаючи перед катами свою віру.
Михайлик був зворушений до глибини душі. Отець Алоїзій повів його додому.
Була ніч, темрява, глибока тиша. Мовчки йшли вони вузькою колінкуватою вуличкою, і раптом, завмираючи від хвилювання, Михайлик звернувся до отця Алоїзія.
— Padre santissime, — заговорив він тремтячим голосом, — я мушу вам сказати... я надумав... що католицька церква єдина справжня й свята... І я бажаю зректися схизми... Але чи прийме мене католицька церква?
Аж ось коли! Алоїзій полегшено зітхнув. Цей хлопчик коштував йому чимало сил і часу, але, підводячи до неба очі, він з удаваним зворушенням відповів:
— Хай буде благословенна мить, коли мені, недостойному, рабові господа, довелося протягти тобі руку допомоги. Приймуть, дитино моя. Приймуть, бо нині радіють на небі чини янгольські тому, що там більш радості від каяття одного грішника, ніж від молитв десяти праведників.
Він урочисто поклав руку на голівку тремтячого хлопчика й прошепотів молитву.
— Тільки допоможіть мені, отче, — благав Михайлик, коли вони рушили далі. — Я боюся сказати матері. Хай це буде потім, коли я буду дорослий. А головне — влаштуйте, щоб я вчився в єзуїтському колегіумі. Вони вас послухають, тому що жити дома і щохвилини брехати... Ні, справді я цього не витримаю.
— Допоможу, влаштую, любий мій хлопчику, — пригорнув його до себе Алоїзій, хоча гримаса незадоволення пробігла його обличчям.
Знов затримки. Знов морока. А свята конгрегація вимагає, щоб він якнайшвидше перейшов до іншої родини і там розпочав таку саму справу. Лозки багаті, і навернення їх єдиного сина рано чи пізно принесе свою користь; але Немиричі багатіші і гра принадніша. Проте кинути незакінчену справу ніяк не можна. Доведеться щось вигадати.
Провівши хлопчика додому, отець Алоїзій пестливо поцілував його і прошепотів йому на прощання: "Тепер ти вже напевно гратимеш Кіра", швидко пішов до бернардинського монастиря, а хлопчик тихо прокрався до себе і почав роздягатися, не засвічуючи вогню.
На ранок був день його народження. І тоді вибухла їх перша сутичка з матір'ю. Галшка не знала, що справа зайшла так далеко, і замість серйозної розмови покарала Михайлика. Але, залишившись на самоті, замислилася. Так, безперечно, Алоїзій винний у всьому. Треба негайно замінити його на іншого викладача. Два тижні тому вона говорила з Плетенецьким, той обіцяв викликати досвідченого вихователя, але про нього нічого не чути.
Заплакану й схвильовану застав її Сагайдачний. І тому що душевна рана її надто боліла, пані Галшка з перших слів заговорила про сина.
— Розумію вас і щиро співчуваю вам, — відповів Сагайдачний на її заплутане й нервове оповідання. — Але гадаю, що ми з Киром Єлисеєм незабаром знайдемо для Михайлика кращого вихователя. Даю вам слово честі.
Пані Галшка зраділа, а з її цікавих запитань Сагайдачний зрозумів, що грунт для серйозної розмови був слушний, і одразу перейшов до своєї мети.
— Чи не помітили ви, пані маршалкова, — заговорив він, сідаючи коло Галшки в глибокому кріслі, — що в усіх вчинках єзуїтів є певний план і система?
— Ні, — нерозуміюче глянула на нього Галшка. — Тобто я знаю, що вони нам завжди шкодять, але я не бачу, на що натякає пан гетьман.
— А я якось узяв карту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, — вів далі Сагайдачний, — і мене надзвичайно вразила одна нібито й дрібниця. Якщо єзуїти десь з'явилися одного року, можна бути певним, що за рік вони з'являться миль на десять-п'ятнадцять на схід від попереднього року. Це нібито лишай або філоксера на виноградниках. Ні, це навіть страшніше: це справжня чума й холера. Вони відбирають у нас п'ядь за п'яддю, але через те, що старі люди погано піддаються на їх проповіді, вони взялися до дітей і, головне, до дітей багатих шляхтичів і міщан, не кажучи про магнатів. Я гадаю, що цей вплив на молодь страшніший за смерть, бо батьки й діти починають говорити різними мовами, і буде день, коли вони здіймуть один на одного зброю.