— Добре. Віддамо, — низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.
— Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, — кинув Свиридович. — Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!
І швидким кроком пішов до гетьмана.
Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м'язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.
— Що таке? Що трапилося? — лунали запитання.
— Чого б'ють на раду?
— Коронний гетьман захопив байдаки!
— Татари напали на Полтавщину!
— Байдаки?! Та невже? Ах, вони сучі сини!
З блискавичною швидкістю облетіли натовп обидві новини.
— Бий панів! — зривалися люті вигуки й танули в реві юрби, як іскри на дніпрових хвилях.
— На Каффу! — ревли інші. — На Каффу!
— Визволяти бідних невільників! — підтакувала старшина, сновигаючи серед сіромашні.
— Щоб чортові пани не ганяли на панщину!
— Не дерли з нетяги останньої сорочки!
— Ой лишечко: женуть у неволю... І козаків, і дівчат, і дітей, і батьків.
— Та що ти брешеш! Які татари?
— Аякже! Он, кажуть, вогнем і димом пішла вся Полтавщина! — Сараною налетіла орда. А ви тут сидите, і нікому й на думку не спадає перехопити їх у дорозі.
— Їх перехопиш! Пішла орда, як вода втекла, — зітхнув інший, проштовхуючись до помосту. — Тепер її можна тільки в Каффі застукати, поки не продадуть і не відвезуть за море наших бранців.
— Ідуть! Ідуть! — пронеслося натовпом.
І все замовкло.
Побачивши старшину, довбиш віддав їй шану литавровим боєм, і оголилося кілька тисяч голів із довгими чорними або рудими, чи сивими, як степовий ковиль, оселедцями. Козаки натискали один на одного, ставали навшпиньки, лізли на колоди, на дерева, на ганки найближчих куренів, щоб краще бачити своїх отаманів.
Блідий від стриманого хвилювання йшов попереду Свиридович із червоним шовковим прапором і малою булавою. 3а ним твердо й широко ступав Сагайдачний, не дивлячись ні на кого. Рівно й міцно ніс він у руці розкішну булаву, обсипану коштовними самоцвітами, але ті, що його добре знали, могли помітити, як напружено стиснуті його щелепи і яка глибока зморшка лягла в нього між бровами.
За Сагайдачним ішов військовий суддя з срібною печаткою і писар з таким же каламарем та пером, а за ними по двоє — тридцять вісім курінних отаманів.
Діставшись помосту на середині майдану, Сагайдачний ступив на нього разом з осавулом, суддею та писарем, а курінні отамани та інша старшина розташувалися навкруги. І всі вони: і ті, що стояли на помості, і ті, що під ним, — вклонилися на всі чотири боки славному, низовому товариству. Козаки все ще стояли без шапок і повинні були — за звичаєм — відкланятися своїм отаманам, але козаки надто розпалилися. І залунали вигуки, перебиваючи. один одного.
— Бий панів!
— Жовніри захопили байдаки!
— На Каффу!!!
— Геть коронного гетьмана!
— Веди на Каффу!
— Турків шарпати!
— Визволяти бідних невільників!
Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.
— Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.
— Барабаш!
— Дмитро Барабаш!
— Замотайло!
— Кобиленко-Бурдило!
— До чорта Замотайла! Барабаша!!!
— Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, — згодився Сагайдачний, відносячи булаву. — Говори, Барабаше, перший.
Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.
— Справа, панове, проста. Пани думають заморити нас голодом, а потім загарбати нашу Січі всіх нас повиписувати з реєстру, залишивши при волі козацькій тільки чотири тисячі чоловіка самих багатирів, старшин. А ви всі, панове, будьте нашими хлопами. Хто ж із вас не стане грудьми за оборону своєї волі, на оборону Січі, нашого передмур'я?! Треба вдарити на коронного гетьмана, поки мало в нього сили, щоб він не прочухався, та такого дати йому чосу, щоб пани штани губили, тікаючи від козацького частування.
— Го-го-го! Вірно!
— Тоді вже більше не полізуть.
І заревіли буйні голови:
— На панів!!! Веди на панів!!!
— Ріж до ноги! Щоб жодного шляхтича не залишилося на насіння!
Свиридович нервово смикав вуса. Чому Сагайдачний, дає їм так довго кричати? Але Сагайдачний уже підносив булаву.
— Добре, панове. Це ми зараз обміркуємо. А тепер хай скаже Кобиленко-Бурдило.
Прихильники походу на Каффу виштовхнули на бочку старого Бурдила. Він скинув шапку і, смикаючи ріденьку борідку, чекав, щоб ущухло бурхливе море юрби.
— Добре йти нa ведмедя, — почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, — коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця — і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні — і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу [236] пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.
— Оце справді, — зітхнув хтось у юрбі.
Але Барабашеві прихильники не піддавалися.
— А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!
— Почнуть нас на осиках вішати!
— Судити, як власних хлопів!
— Брешеш сучий сину! Тра невільників визволяти! — наступали на них інші.
— Поки тавра невільницького на чолі не випалять!
— Поки не згвалтують наших дівчат!
— Не заберуть хлопчиків у яничари!
Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім: