За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.
— Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.
— ...і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.
— А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? — зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.
— О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, — зніяковіли хлопці, перезираючись.
А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.
— Потерпи, батьку! Віддамо! — заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. — Ми — люди певні: не втечемо.
— Та ми ж у тебе на тафі... Як наймити... Відрахуй сам, скільки належить.
Але Танцюра тільки похитав головою.
— Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано... Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.
— Але ж торік не те було, — палко заговорив один із козаків. — Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.
Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.
— А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.
— Та що й казати... Воно справді...
— Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, — втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.
— З стриженої отари вовну дерти? — примружився Танцюра, — Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.
— Та не вовну дерти, а панів бити!
— Оце справді. Так і люди кажуть.
— Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, — змушено всміхнувся Танцюра.
Козаки зареготали.
— А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? — насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.
Танцюра знизав плечима.
— А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!
— А потім півздобичі старшинам за човни віддали?
— Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! — обурився Танцюра. — Людям бажаєш добра: показуєш як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!
Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.
— Еге-ге, хлоп'ята! Ось і байдаки з Києва.
Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.
— Байдаки і є. Один... два... три. Це останні Ничипоренкові.
— Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?
Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:
— Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишився!
— Ах, вони чортові сини!.. — заревли козаки.
— Ах, вони сволота нещасна!..
І далеко за Дніпром відгукнулася луна:
— A-a-a!..
Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.
— Бий панів! — котилося бepeгом.
— Бий!!!
— Кишки підсмажити!
— На осиках повісити!
Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.
Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:
— Ось тобі, стерво, турецький похід.
Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.
— А подайте сюди довбиша!
— Тягніть його за комір!
— Бий на раду! — гриміли голоси.
— Довбиша! Довбиша давай!
— До чорта довбиша! Давай литаври!
Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.
Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври — два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.
І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.
— Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! — волали вони.
— Давай довбешки!
Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.
І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.
Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності — облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.
Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.
Біля порога чекали на нього кобзарі.
-. Ну що? — спитав Свиридович, нервово покусуючи вус.
— Усе гаразд, пане осавуле, — низько вклонився дід Онопрій. — Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.
— Ну, а як у вас? — звернувся він до інших.
— Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.
— Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.
— Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, — задоволено гомоніли вони.
— Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.
І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.
Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.
— Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.
— Бери, бери, — всміхнувся Свиридович. — А коли не хочете заробленого, — віддайте на шпиталь свій у Києві.