— Що ж, я не ховаюся... Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин... І тепер татарча в мене під серцем...
Олена мовчки пестила її...
— Бідна моя, самотня, безпорадна, — заговорила вона по хвилі. — Не тужи, серденько, — урвала вона сама себе, — не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думає про це, жаліє тебе. Мій Панас теж мучився.
— Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук! — Скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.
Олена тихенько поклала їй руку на голову.
— Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.
Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні: .
— Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев'ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: "Могреб", "Еріклі" та "Ешіль". Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.
Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.
Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам'яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка вибігла з саклі.
— Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! — кинулась навздогін Горпина. — Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, — кинула вона гостям.
Шафіге опустила фередже і ніяково м'ялася на порозі.
— Вийди покурити, Панасе, — сказала Олена-Ельмас.
І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге: — Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе. Ось і прийшли ми з чоловіком її одвідати.
Шафіге ніяково переступила поріг, опустилася на міндер. А Олена вже цокотіла, запрошуючи її до себе разом із Горпиною. Шафіге заспокоїлася, скинула фередже, але на запрошення трохи зам'ялася.
— Спасибі, в мене ж господарство, дитина...
Але й Олена не вщухала. Та так весело й невимушено, що й Шафіге повеселішала і, нарешті, прийняла запрошення.
І раптом крізь тихий шелест прибою долетів із Чабан-Таша співучий голос муедзинів:
— Лла ілла, іль алла! Магомет регуль алла!
— Азан! — скочила Шафіге. — Час додому!
Вона опустила фередже і вийшла з саклі. Олена з Горпиною слідом.
— Постій, Панасе, не заважай нам. Я піду з Шафіге поперед. Дожени мене за Чабан-Ташем! — крикнула Олена чоловікові і, поцілувавши Горпину та прошепотівши їй щось хороше, пішла поруч Шафіге.
Горпина стояла й довго дивилася вслід. На серці стало легко. Давно вже треба було поділитися з нею думками, розплутати клубок протиріч, що гнітили її серце. Тепер вона знала, що робити. Вона працюватиме. Вона врятує Данила. Це її обов'язок. А там — будь, що буде.
Білий силует Шафіге майорів серед голого чагарника поруч барвистого Олениного одягу і де-не-де поринав у густу зелень лаврів та туй. Повітря було прозоре, як скло. Здавалося, що можна намацати білі саклі Чабан-Таша. Як ластівчині кубельця, ліпилися вони на узбіччі гори і блищали на зимовому сонці. Сивобороді діди виходили на плескаті покрівлі, розстилали свої намазлики і, схиливши коліна, завмирали в молитві обличчям до сходу.
А хвилі йшли до землі, важкі й рівні, як оксамитові складки, і падали на золотаві обмілини, скипаючи білою піною...
Невідомо, що говорила дорогою Олена Шафіге, але з того часу Шафіге, Медже та інші татарки стали часто одвідувати Горпину і або кликали її до себе, або йшли з нею в гори по хмиз чи то по шипшину та горобину. Приморожені ягоди були надзвичайно смачні, і Шафіге варила з них чудове варення з медом.
У гopax було холодно. З півночі з-за гір віяло кригою і морозом, і міцніше куталися вони у ватяні довгі бешмети, і міцніше пов'язували голови вовняними кашмірськими шалями.
Ліс був рідкий та пустельний. Голі вузлуваті горіхи тa буки переплуталися гіллям, під яким влітку весь день стояли прохолодні зелені присмерки. З гілля звисав мох, наче дервішеве лахміття. А дикий виноград та клематис перекидалися з дерева на дерево, як рибальський невід на кілках. Тільки на південному схилі зеленіла шовкова травичка та синіли фіалки і якісь сором'язливі малюсінькі квіти, схожі на наші проліски. А море сяяло крізь мереживо гілля, мінилося, посипане діамантовими порошинками іскор.
— Невже тобі не холодно? — з жахом і здивуванням питали татарки, бачачи, як Горпина скидає папучі і бігає босоніж серед коріння дерев, що стирчало із землі напівзакопаними полозами.
— Я звикла! — сміялася вона. — У нас тепер сніги, замети, а тут наче осінь.
— А правда, що сніг буває сухий?
— Правда. Замете нас снігом аж по пояс. Так і живемо в заметах місяців зо два-три.
Татарки перезираються і недовірливо хитають головами. Ну, хіба ж це можливо, щоб сніг був-таки зовсім сухий і не танув так довго? Адже ж і в Криму випадає він раз-два на зиму, але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі...
І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню "Про неволю козацьку":
Я у батьків, в садочку розквітала
В перлинах, як троянда у росі,
Та на аул козацька сила впала
В безмовні передранкові часи.
Вони мені зв'язали міцно ноги...
Мій пояс став мені за кайдани...
Ридала я, чіплялась за пороги,
Коли мене тягнули у човни...
Серед степу чужий самотній хутір...
Там холодно і тілу і душі... —
тоскно вимовляє Медже. Ллється лісом пісня про те, як в'яне південна дівчина-квітка в синіх заметах, гине від роботи й суму з єдиною мрією втекти до рідного Криму, де завжди сяє сонце і навіть взимку квітне весна.