Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.
Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.
А може, сказати все Нур"ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях... Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?
Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.
Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.
Що це?
І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.
"Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!" — думала вона про свою майбутню дитину.
І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.
Ось, ось, здавалося, прийде визволення.
Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [175] читав на хуторі апокриф про "Ходіння по муках", де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.
Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.
Тоді було одне бажання — вмерти.
Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили...
Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.
— Іди геть! — з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.
Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми — і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.
— Диявольське насіння! Нехристе клятий, — била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала...
А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.
В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона — співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.
А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!
І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки — тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.
Швидше! Швидше! Це — порятунок, це — визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.
Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур'ялі не було дома.
— Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? — зацокотіла Олена. — Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник...
Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче... І нема порятунку... Хіба це висловиш словами?
Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.
— А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе, — урвав мовчанку Панас. — Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм...
Горпина мовчала. Невже вона має право переступити чесний родинний поріг, — вона, забруднена, споганена чужинцем? Та ще й з його дитиною під cеpцeм.
— Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Крутилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.
— Спасибі, — прошепотіла вона. — Заходьте... Бідно в нас... Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.
Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори — чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.
— Що з тобою, серденько? — пригорнула вона Горпину. — Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні...
Горпині й руки впали. Невже всім помітно яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якогo обсипало Олену морозом: