Білі голови поземки бігли степом повз них і, підводячи сніговійні голови, випереджували козаків, спліталися на дорозі білими клубками і мчали далі, звиваючись серед бур'янів. З сірого імлистого неба посипався сніг, спочатку рідкий, колючий, потім густий, засліплюючи очі вершникам і коням.
— Батьку, пожалій хоч коня. Зупинімось тут на хуторі. Метелиця ж, — промовив Танцюра і показав нагаєм на тополі, що майоріли у білих хвилях хуртовини.
Сагайдачний мовчки відвернувся.
— Та куди ж ти поспішаєш? Добре б — на весілля, — догнав його Танцюра і без дальших слів схопив за повід коня.
Куди? Сагайдачний і сам не знав, куди мчить. До Житомира чи до Києва, або ще кудись гнали його туга, і сором, і розпач.
Сліпа тваринна лють скипала в серці. Досить було згадати Барабаша чи Бородавку, щоб все починало в ньому клекотіти. Хотілося знищити, розчавити їх, як черву, задушити, кинути собі під ноги, перегризти їм горло і жадібно вп'ястися зубами, з насолодою прислухаючись до передсмертного хрипу своїх ворогів.
Танцюра звертає з дороги і з незвичною лагідністю бурчить собі у вуса:
— Ну й чортів ти козарлюга, прости господи! Такого коня мало не загнав на смерть! І куди тебе жене нечиста сила?!.
Тон Танцюри щирий і сердечний, але в ньому бринить невловима фамільярність, якої вчора не було. Вона дратує колишнього гетьмана ще більше, ніж мовчазна ворожість Бурдила та іншої старшини. Вони стримуються. Не виказують свого обурення, але падіння Сагайдачного, а з ним і їхнє, розбиває їх плани і звичний лад життя. Вони передбачають значні збитки і турботи, але не можуть охопити їх оком, і мимовільна ворожнеча скипає і проривається проти колишнього гетьмана. Вони вірять в нього. Їм здається, що він прокинеться, очуняє, як колись у жорстокому бою, коли, здавалося, все було втрачено і коли очевидна поразка раптом перетворилася на перемогу.
Але тепер він немічна людина, розтрощена власним падінням.
І знов бажання сховатися від людей охоплює Сагайдачного таким пекучим болем, що печери київського монастиря повстали перед очима, як щось принадне і єдине. Адже нема в нього родини, ані мети у житті. Чому не замкнутися в одну з цих вогких, темних нір, виритих у землі аскетами минулих століть?!
Але що б сказали тоді козаки? Кожний вирішив би, що Сагайдачного замучила совість. "Пішов гріхи замолювати коли дали взаший", реготали б вони по шинках. І ця думка була така нестерпна, що Сагайдачний скрипнув зубами.
А Танцюра вже стукав у ворота незнайомого хутора і просив притулку від хуртовини.
СУЛТАНА СТАМБУЛА
Ще два місяці прожила Настя під дахом Назлі-ханум: у найближчу п'ятницю з'явилися до старої султани довгобороді і поважні улеми скласти акт про Настине удочеріння. Для такого випадку велику палацову залу розгородили на дві частини легкими шовковими ширмами. По-один бік розташувалися улеми, по другий — Назлі-ханум з названою дочкою.
Назлі-ханум подарувала Насті розкішний башмаклик, колись наданий їй султаном Мохаммедом. Крім того, Назлі дарувала своїй полонянці силу коштовних оздоб, вбрань, золотого і срібного посуду та різних речей, потрібних кожній родовитій туркені. Не поскупилася стара. Вона розуміла, що це єдиний засіб повернути собі султанову ласку і навіть завоювати його приязнь. І осипала подарунками і пестощами ту, яку нещодавно збиралася продати безносому дідові.
Щоп'ятниці приїздив падишах. Він ласкаво вітав Гюль-Хуррем і з веселою усмішкою вів її до палацу і садовив поруч себе на низькому дивані, вкритому харасанським килимом.
— Ну що, щаслива? Здійснилися твої мрії? Тепер ти вільна і навіть рівна з султанами османської крові, — пояснює він, сьорбаючи запашну каву з підсмаженими фісташками.
Настя непомітно зітхає і всміхається сумно і вдячно.
— Я завжди молитиму бога за тебе, володарю всесвіту, але тужно, самотньо мені на чужині, — відповідає вона з полохливою надією, що султан змилосердиться і відпустить її на батьківщину.
— Ти, мабуть, кохаєш когось і сумуєш за ним? — уриває султан, по-своєму зрозумівши Настину тугу.
Настю лякають його запитання, надто близькі до правди, і мішаючи правду з вигадкою, відповідає вона, влучно, підробляючись під барвисту мову туркень:
— Так, світло безсмертя: я кохала одного козака, та він загинув смертю героя у непрохідній гущавині ворожих шабель.
— Вічна пам'ять героєві, — побожно схиляє голову падишах. — Тепер він у раю і безсмертні прекрасні гурії дають йому ковтнути насолоди, гідної справжніх героїв. А ти, — жива, мусиш подбати про нове кохання, тому що жінка, як пальма в пустині, мусить бути життєдайною, і плодоносною. Молись за померлого і готуйся шлюбу з живим.
Настя ніяково смикає перлову китицю дувар-ястика і не підводить очей.
— Хочеш Хуррем, подібно хасекі [202]-Хуррем, моїй прабабці, стати дружиною падишаха і народити йому сина, гідного престолу Османів? — раптом питає султан.
Настя здригається. Та хіба з усіх виходів це не найкращий?! І з очима, повними сліз, — останніми сльозами за минулим, — в знак згоди цілує край його одягу.
У леми були збентежені і розгублені. Ніколи ще падишах не одружувався з весільним обрядом. Але коли султан чогось бажає — хіба не відшукає мусульманський законник потрібного тексту святого письма або належного тлумачення до нього?! І не встиг Осман висловити свої побажання, як улесливі мудері [203] списали цілі згортки пергаменту, а муфті [204] Есаад видав фетву [205] про те, що бажання султанове цілком слушне і не відступає від святого закону.
Напередодні весілля був великий бенкет у Назлі-ханум. Палац старої султани ледве вмістив усіх запрошених, тому що дружини і матері всіх вельмож Оттоманської держави з'явилися привітати султанову наречену з коштовними подарунками, Великий візир Алі-баша надіслав Гюль-Хуррем цукровий замок. Це був чудовий витвір кондитерського мистецтва. На дерев'яному помості здіймалася споруда з садову альтанку завбільшки. Цукрові колони з капітелями найтоншого різьблення, стіни з пряничних брил наче з дикого каменю, вікна, засклені різнобарвним льодяником, водограї з такими ж льодяниковими цівками і водоймищами драгів або варення, а навколо них — шоколадні пальми з гіллям з настромленого на дроти цукату і з гронами глазурованих фруктів, і на доріжках штучного саду, всипаних смаженими з медом горішками, — шоколадні маври з золотими кунганчиками запашного шербету в руках. Все це нагадувало дитячу казку і захоплювало Настю, як маленьке дівча.