Старшина інакше тлумачить собі мовчанку Петра Конашевича і починає його захищати.
— Як-то?! Щоб нам наставили людину, яка не знається на нашому звичаї, — схоплюється з місця Танцюра. — Ні, панове, це неможлива річ!
— Треба, щоб старший був козак, — кидає Лаврін Пашковський, — бо голота ніколи не визнає влади сторонньої людини і не скориться їй, а ми теж не спроможні примусити її до покори.
— Певно, так. Ми обиратимемо, а пан круль хай затверджує, — самовпевнено додає Свиридович.
— Але я мушу пояснити шановному панству, — поважно зупиняє суперечки Жолкевський, — що корона навпаки, намагається зміцнити владу старшого і забезпечити його від випадкових примх зрадницької юрби. Посада старшого буде довічна. До того ж старший має право мати свої власні загони, гвардію, преторіанців [160], почет, називайте їх, як вам подобається. І ще додам, що це питання має велике принципове значення, бо, впевнившись у бажанні старшини приборкати свавілля голоти, навряд чи пан круль подумає замінювати людей, які своїм розумом і відданістю ойчизні спрямували в тихе річище буйну козацьку повідь.
Це було ясно й категорично. Ніздрі Сагайдачного здригнулися. Із запалом бойового коня кинувся він у вир заплутаних і загострених питань, на яких кращі політики Польщі й України завжди і неодмінно ламали собі ноги і зуби.
Питання про реєстр викликало палкі суперечки. В запалі один з магнатів кинув слово про одну тисячу козаків, і старшина обурено підхопила його.
— Хіба можна говорити про одну тисячу? — ледве стримуючись, доводили вони. — Вельможне панство само вважає, що той, хто п'ять років тому прилучився до низового козацтва, вже став природним козаком, і викинути його з війська не можна. Але те ж саме панство пам'ятає і бачило на власні очі, як шість років тому під Смоленськом стало на захист корони п'ятнадцять тисяч козаків і стільки ж залишилося на Низу обороняти південні кордони ойчизни.
Доводи козаків дратують Жолкевського. Сухо і різко бринить його голос:
— Та зрозумійте, нарешті, панове, що реєстр не є якісь примхи, а те число, що потрібне державі для захисту своїх кордонів. Коли панові старшині потрібно десять орачів чи п'ятнадцять женців, ніяка сила не примусить його набрати двадцять орачів або сорок женців. Так і в державних справах.
Сагайдачний непомітно знизав плечима.
— Та хіба ж одна тисяча є захист кордону!.. Підрахуйте, скільки миль від Дону до Дністра. На кожні п'ять миль треба поставити хоч маленький загін, хоч сотню. І вельможний пан коронний гетьман, як досвідчений отаман, добре на цьому розуміється, і приклад його свідчить за протилежне.
— Тому ясновельможний пан гетьман вважає, що число козаків мусить бути збільшено в міру дійсної потреби, вчасно втручається Замойський. — Але визначить його не комісія, а його мосць пан круль.
— Скажіть нам тільки одне, — звівся Балика, забуваючи про принадні обіцянки коронного гетьмана, — чи може кожен, хто народився козаком або брав участь у Московському та Інфлянтському [161] походах, . бути певним, що він залишиться в реєстрі, скільки б не виявилося таких козаків?
Комісари зам’ялися...
— Але ж панство саме не заперечує, що до Запорозького війська пристало чимало збіглих хлопів, міщан, ремісників і різних волоцюг. Виписати їх конче потрібно. Так було ухвалено три роки тому в Житомирі на комісії. Реєстр треба перекласти і переглянути. Справа надто загальмувалася.
— Коли переглядати? Тут? У полі? — спалахнув Сагайдачний. — Будьте певні, що хлопів ми й самі повикидаємо, але складати реєстр треба не тут, бо тоді не обійдеться без різанини.
— Ремісники нам потрібні ще більше, ніж землероби, — сперечався Калиновський, — бо орати кожен вміє,
а шевцювати або кувати коні треба вивчитися. Віддаси хлопчика до майстра, сплачуєш за нього, сподіваєшся мати доброго коваля, — і ось тобі: ані коваля, ані звичайного хлопа. Пошився мерзотник, у козаки.
— А шинкарі? А війти? А кравці? — разом загомоніли пани. — Всіх треба повиписувати без винятку.
— А що скаже вельможне панство, коли повстане голота і вдарить на кварцяне військо і ваші почти? Ще й підбурить хлопство повстати?! Це ж буде наче пожежа в степу. Тоді не вціліти ані фільваркам [162], ані замкам. Повстання пошириться, як ураган. Ми не спроможемося зупинити стихію. Вельможне панство мало нагоду упевнитися, що це за люди. Один Бородавка скільки завдав нам клопоту, а коли справа йде за п'ятдесят тисяч Бородавок...
— Але шановна старшина забуває, які виключні умови ми вам пропонуємо. Замість десяти тисяч злотих — сорок тисяч на рік. Республіка неспроможна тримати більше війська.
— Ми і не просимо додатку, — покрив ремствування старшини металевий баритон Сагайдачного. — З цих сорока тисяч ми викраємо на кілька тисяч душ. Проте на випадок татарського нападу або турецької війни — кордони будуть добре захищені, і ми зустрінемо ворога в Дикому Полі і не дамо йому промкнутися в нашу ойчизну.
З військового погляду Сагайдачний цілком правий, Жолкевський з ним згодний, але панам цікаве інше, і мовчить старий гатьман коронний і не висловлює своїх думок.
— Але ж козацтво щоосені виходить на волость і оселяється по наших маєтках. Їх стація нас руйнує. Вони підбурюють наших хлопів, грабують нас, — підскочив Януш Острожський, тремтячи від люті. — Ми не потерпимо далі такого стану.
— Хай осідають по крулевщизнах. Якщо козацтво потрібно короні, хай і живе воно за кошт корони, а не за наш, — палко підхопив Конецпольський.
Забуто урочисту манірність засідання. Януш Острожський відкидає крісло і люто стукає по столу костистими пальцями:
— Ми не можемо припустити, щоб три чверті, та що я кажу, — дев'ять десятих нашого хлопства оголошували себе козацтвом і виходили з-під нашої влади. Це чорт зна що! У мене в Білоцерківському старостві триста послушних домів, а непослушних щось із півтори тисячі.
— А в Корсуні двісті послушних, а непослушних тисяча триста, — урвав його Валентин Калиновський. – От і господарюйте при таких умовах!
— І ще з'являються цілі ватаги, розташовуються на стацію і вимагають, щоб їм "в тих місцях хліба-солі не відмовляли". Давай їм хати, паливо, сіно, хліб, овес, молоко... та чорт їх знає, чого вони тільки не вимагають! — вищав Януш Острожський..