Б. Антоненко-Давидович. Фото 1979 р.
її заплянували видати тиражем 65 тисяч, але під час друку проти неї виступив міністр освіти, і вона вийшла тоді тиражем лише в 15.000. У відповідь Антоненко-Давидович написав міністрові відкритого листа до "Літературної України", але газета не надрукувала. Автор писав, що його книжка "Як ми говоримо" була б дуже корисною й для самого міністра, бо він, на жаль, хоч і нарком освіти України, але української мови до пуття не знає.
Ця тверда мужня постава, як бачимо, тяжко відбилась на долі Антоненка-Давидовича. З того часу його ніде не друкують, хоч у в-ві "Радянський письменник" давно лежить рукопис твору Антоненка-Давидовича "Завищені оцінки".
Більше того, у 1977 році КҐБ зробило трус. Цілу ніч перетрушували кожний сантиметер приміщення, забрали рукописи, друкарську машинку, листи з-за кордону, книжки. Під час трусу, який робило 7 каґебістів протягом 17 годин, Борис Дмитрович запитав головного каґебіста Шаповалова: "Що, повертаються сталінські часи?" Шаповалов відповів: "Я и во время Сталина работал и не стыжусь этого".
До речі, коли каґебісти прийшли, то відразу запитали:
— Зброя є?
— Є, — відповів Антоненко-Давидович.
— Де вона?
— Ось передо мною, — відповів письменник і показав на ручку й друкарську машинку.
Свідком цієї події була Надія Світлична, що завітала до Антоненка-Давидовича ще перед трусом, разом з чоловіком і сином, і мусили всі чекати до закінчення трусу.
Почувши, що письменник позбувся машинки, автор цієї розвідки вислав за посередністю книжкової крамниці п. В. Фокшана нову машинку. Але її не дали Антоненкові-Давидовичу, дарма що він ходив скрізь із скаргами і до урядових чинників, і до Спілки Письменників. Лише через півроку йому повернули його стару машинку з великими літерами, а вислану з Австралії повернули назад з резолюцією на паперах "Запрещено"..
Незабаром після цього трусу КҐБ донюхалось, кому Антоненко-Давидович дав свої спогади до схову, й сконфіскували їх.
Який душевний стан нашого письменника-мученика, можна самому уявити. Повернувшися з заслання з дружиною і трирічним сином,, він не знайшов навіть могили своєї матері, яка померла за німців. А перша дружина після його арешту, рятуючи своє та доччине життя, виїхала до Москви й там одружилась. Друга дружина, з якою одружився на засланні, теж була вислана з Старого Самбора, багато пережила й тепер раз-у-раз перебуває в шпиталі. Сам Антоненко-Давидович часто хворіє, на одно око осліп після операції.
Довідавшись одного разу, про те, що він знову потрапив до шпиталю, я написав експромтом вірш:
Обрій хмарами завис, Думка ж в далеч рветься: Як там Дмитрович Борис, Як йому живеться?
За тижнями йдуть тижні, А листів не пише... Ходить смуток по мені, День журбу колише.
Може хворий, у біді, Може, слабнуть очі... Ой вітри, ви, лебеді, Хто із вас охочий?
Полетіть у рідний край, Днів моїх колиску, Розпитайте у Дніпра І подайте вістку.
Обрій хмарами завис, Думка ж далі б'ється: Як там Дмитрович Борис,
Як йому живеться?
Діставши мого листа з цим віршем, він відповів: "Ваш вірш, як бальзам на мої роз'ятрені рани". А після одного з численних трусів він якось писав, що не знає, чи довго ще протягне через свої злигодні.
Інший вірш присвячений Борисові Дмитровичу я написав ще в 1956-му році, коли вперше довідався з літературної газети, що він повернувся з заслання до Києва. Більше того, там була надрукована його смілива стаття на мовну тему. Для мене і багатьох прихильників його творчости це була велика радість. Я написав йому листа через редакцію газети, бо не мав його адреси. За два місяці я дістав від нього приємну відповідь. Я був так зворушений, що того ж дня написав вірш, присвятивши його Антоненкові-Давидовичу. До того ж я ще не мав жодної вістки з рідної землі. Цей вірш, "Перший лист", звучить так:
Ваш лист, мов лік на незагойні рани, Що принесли їх кривди й життя... Встає минуле знову із туману, Думки ж до Вас, аж до Дніпра летятк
Я ніч не спав, схвильований докраю, Це ж перший лист із рідної землі! Ну, хто збагне, хто душу розгадає, Хто вирве з неї смуток і жалі?
Багато літ пролинуло вітрами, Багато мрій умерло в чужині, Та я й тепер, виходячи за браму, Згадаю дні ті босі на стерні.
Чи можу ж я забути все те нині, Ні, краще впасти серед шляху ниць: Я не загруз у добрах на чужині, Не став я в'язнем гомінких столиць.
Хоч евкаліпти заступили обрій, В заметах мрій зрина моє село... Я пам'ятаю очі Ваші добрі І серця Вашого тепло.
* • *
Як письменник сам дивився на свою творчість, бачимо з його висловлювань у його спогадах:
"Я не замислювався й не замислююся над питанням про своє місце в літературі: це справа критиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин мене бентежило й бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підстави сказати своїй музі Шевченковими словами:
Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
Бо в цьому, незалежно від діяпазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна й творча втіха кожного митця".
І Антоненко-Давидович за свою чесність, за критику русифікації, за виступи в обороні своєї мови, за те, що підписав лист української інтелігенції до уряду, протестуючи проти арештів, заплатив 22-річним засланням, а також і тепер платить тим, що в його мешканні раз-у-раз роблять труси, конфіскують рукописи, спогади, книжки, друкарську машинку і вже багато років нічого з його творів не друкують.
Недаром про Антоненка-Давидовича ще дома всі письменники відгукувались з великою пошаною. Поет і письменник Тодось Осьмачка, що належав до тієї самої літературної організації, що й Антоненко-Давидович, так згадує про нього у своїх спогадах, що їх надрукував колись у журналі "Нові Дні":
"Найперше, він був прехороший на вроду. Трошки вищий на зріст за середній, з очима сіро-блакитними і завжди у проміннях веселого внутрішнього сміху. Чуб мав великий, стоячий і перекинутий назад голови. І коли Антоненко сміявся, то волос непокірно падав на чоло. І він його весело закидав і помахом голови й руками: то тією, то тією. А тому, що він часто сміявся, то й чуб у нього літав, як птах, то на чоло, то з чола назад. Сміхом він зустрічав кожного: чи приходила Чека арештовувати, чи приходили з одвідинами приятелі. А приятелів він мав стільки, скільки має верба весною сорок і ворон на своїх гіллях. А Чека його арештовувала стільки разів, скільки в неї було аґентів-донощиків у всіх вищих школах. А Чеку він зустрічав так: