Отже автор ніби порушив у своєму романі стару пробле-му-тему взаємин батьків і дітей.. Та нове тут бачимо в нових обставинах, зовсім на новому ґрунті — на тлі життя й будівництва Узбекістану. Автор з великим чуттям і психологічною глибиною показав постать забутої безпорадної матері. Твору не можна читати без хвилювання. Антоненко-Давидович показав тут себе великим майстом людської душі. З великою любов'ю змальовує він і працьовиту узбецьку людину, так на роботі, як і в приватному житті. Тож твір має і велике виховне значення, особливо для нашої молоді.
Не даром роман викликав жваві суперечки, обговорення. У пресі з'явилось чимало й нападів, а ще більше прихильних відгуків, листів з подяками. Літературознавець Л. Бойко слушно підкреслив у своїй ґрунтовній передмові до вибраних творів письменника "На довгій ниві":
"Повість 'За ширмою' стала цікавим, своєрідним і помітним явищем не тільки в творчому доробку письменника, а й усієї української прози останнього десятиріччя".
А відомий поет Василь Симоненко писав до нашого автора:
"Дорогий Борисе Дмитровичу! Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши пів міста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, кофру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
Кажуть, що завжди найсильніше перше враження. Але це, мабуть, правдиво; тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. "За ширмою" я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишились чомусь поза увагою... Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої й естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені) і багатьом^багатьом читачам. З синівською шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя"...
Ніби на відзначення 75-річного ювілею Антоненка-Давидовича; варшавське в-во "Чительник" випустило цей роман "За ширмою" у 1974-му році польською мовою ("За парава-нем") тиражем 7290 примірників в перекладі Станіслава Ри-хліцького. Оригінальну обкладинку з суперобкладинкою зробив Мар'ян Стахурський. Для автора, який від 1971-го року перебуває під-цілковитим бойкотом з боку українських видавництв (зрозуміло, що це наказ влади) цей факт є відрадною подією в його житті.
Варто згадати, що цей твір перевидано українською мовою і в Австралії заходами Філії ОУП "Слово", з післясловом автора цих рядків та з фінансовою допомогою "Української Вйсилкової Книгарні" в Мельборні.
Цю тему про —взаємини батьків і дітей, про материнське сіерце з великою силою таланту змалював Антоненко-Давидович і в своїй повісті "Слово матері" (1964).
До більших і важливіших літературних полотен нашого автора належить і мисливська поема "Семен Іванович Пальоха" (1967), окремі розділи якої друкувалися й давніше. Фактично, це низка мисливських оповідань, де головним персонажем є сільський дивакуватий дядько Семен. Спершу можна подумати, що це синтетичний образ, але потім переконуємось, що це реальна постать, яка має свої власні погляди на життя, свою філософію. Розповідь іде від самого автора, який веде їх полювати на качок, розповідаючи різну
бувальщину. Серед дійових осіб бачимо навіть поета й мисливця Максима Рильського.
Новішим виданням Антоненка-Давидовича с збірка "Здалека й зблизька", що вийшла друком в середині 1969-го року. Це збірка літературно-критичних нарисів про творчість
Тараса Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а також кількох сучасників автора книжки: Степана Васильчен-ка, Василя Блакитного, Максима Рильського, Євгена Плужника, Бориса Тенети та Володимира Сосюри. До збірки входить також і низка творів на інші теми. Це поради молодим авторам, як писати твори, яку вагу в творчості має мова, про основні принципи літературної творчости, про деяких горе-критиків і кололітературних графоманів.
Читаючи цю збірку, ще раз переконуємось, що в особі Антоненка-Давидовича маємо не лише автора талановитих епічних полотен та видатного мовознавця й перекладача, а й першоклясного літературознавця, ерудита не лише в своїй, а і в літературах інших народів, у їх культурних надбаннях. Творчість наших велетнів літератури, в його нарисах, не засмічених соціологічним лушпинням, постає перед читачем у всій своїй силі, значимості й красі, як великий національно-літературний скарб.
Окремі нариси забарвлені цікавими особистими спогадами про письменників-сучасників, які вже відійшли з життя, зокрема про свого вчителя Степана Васильченка, а також про Бориса Тенету, Максима Рильського. У розділі "Критика і критики" автор розповідає, якої шкоди наробили свого часу різні "критики-верхогляди", які розмножилися були на початку 30-тих років. Вони навіть критикували Тараса Шевченка, Толстого, Чехова. Такі критики, пише автор, напали свого часу і на його повість "Смерть", закидаючи націоналізм, антисемітизм та інші лиха. Згадує також, як один з таких критиків закинув йому антисемітизм за слово "архиерей", думаючи, що це означає "архиєврей". Автор згадує і коньюнктурників та пристосуванців, які "вчора писали про певних відомих письменників "за упокій", а сьогодні, при зміні коньюнктури, з таким же піднесенням сідають писати "за здравіє".
Можна з певністю сказати, що це найперше торкалося такого наклепника і пристосуванця, яким був О. Полтораць-кий, який свого часу надрукував гостру статтю проти Остапа Вишні під огидним наголовком "Що таке Остап Вишня", а як Остап Вишня повернувся з заслання, то написав "хвалебну статтю.
Останньою книжкою Антоненка-Давидовича, що з'явилася друком після багатьох поневірянь, у видавництві "Радянський письменник" у 1970-му році, є мовний порадник "Як ми говоримо". Це дуже цінна праця про красу укра-' їнської мови, як оберігати її від засмічення непотрібними русизмами та невірними виразами, словами-покручами. Про це видання була низка прихильних рецензій не лише в українській пресі, а і в російському фаховому журналі "Вопроси літератури" та в польському журналі Академії Наук "Сла-віа орієнталіс" (1972). Але за наказом "згори", Інститут мо-возавства в Києві скритикував цю книжку, і вона зникла з продажу.