уже 10 видань.
З того часу минуло багато років. Письменник відбув 21
рік безпідставного заслання, хоч засуджений був на 10 років. Повернувшися на рідну землю, він написав ще кілька романів, повістей та оповідань. Але 19 грудня 1973 р. несподівано надійшла сумна вістка, що на 79 році життя автор "Чорного озера" помер у Львові.
Володимир Зенонович Ґжицький належить до тих небагатьох письменників, яких я згадую з найбільшою пошаною. Ті перші симпатії якраз і викликав у мене його екзотичний роман. Відтоді я став не тільки прихильником його автора, а й добрим приятелем. Він був вищесереднього росту, міцної будови, мав кармелюківський ніс (трохи зігнутий), приємну усмішку, русявий.
Народився Володимир Ґжицький 15 жовтня 1895 року в Західній Україні, в селі Острівець Теребовельського повіту Тернопільської области, у родині сільського вчителя. Початкову школу закінчив у с. Довгім, де вчителював його батько. А в 1906 р. вступає до гімназії в Станиславові (тепер Івано-Франківське), а потім переходить до гімназії в Тернополі, яку й закінчив у 1917 р.
Як згадує кузинка В. Ґжицького, Анна Байрак, "він ще з дитячих років був закоханий в природу: любив блукати по лісах, прислухався до кожного шелесту, стежив за життям кожного створіння, заслухувався у співи пташок. Влітку допомагав у лісництві своєму дідусеві інженерові Осипові Ро-шоковському, що працював у лісництві. А вже від 5 кл. гім-назіяльної писав оповідання про природу — про звірів і пташок. Хоч його оповідання були гарні, він нікому не показував їх, тільки мати мала в нього довір'я".
Коли Володимир був ще у четвертій клясі, то українську мову викладав у них відомий поет Василь Пачовський. В ті часи (1910 р.), як згадує сам В. Ґжицький, завітав до Тернополя славний каменяр Іван Франко, щоб прочитати для бажаючих свою поему "Мойсей". Вся гімназія тоді вирушила на станцію, щоб зустріти свого геніяльного письменника. "Учні ламали ряди, бігли за фіякром, — згадує В. Ґ. — За ними прибіг і я до клюбу. Народу було багато, в основному вчителі й гімназисти. На сцену вийшов невеличкого росту дідусь, ведений під руку професором Яремою... Почалось читання. Читав проте свою поему тихо... Закінчив прологом до "Мойсея". Тут його голос звучав трохи сильніше, але без натяку на художнє читання... Таким чином він і зостався в моїй пам'яті, і за це я влячний долі", — так згадує Володимир Зенонович про І. Франка.
У 1918 році Ґжицький був мобілізований до австрійської армії, а по розвалі Австро-Угорщини бачимо його вже в Українській Галицькій Армії, де по закінченні офіцерської школи він був у чині підстаршини. Після одного нещасливого бою проти леґіонерів Ю. Галлера, коли з його сотні лишилось сім стрільців і його самого чекав розстріл, він переходить Збруч і через якийсь час опиняється в Харкові. Це було в 1919 році.
Перші роки перебування в столиці України нашому майбутньому письменникові доводилося працювати на різних роботах: від кур'єра, продавця газет до звичайного робітника в млині. У 1922 р. він вступає до Харківського інституту сільського господарства й лісництва, закінчивши його в 1926 році. Але за фахом так і не довелося працювати, хоч ліс дуже любив. Про це він сам казав, що "лісником не став практично, але в душі залишився ним і нічого так не люблю, як ліс".
По закінченні вищої освіти Ґжицький дістав призначення на посаду інспектора в системі Наркомпрому УРСР. Та на цій праці довго не затримався, бо його вабило літературне життя, і він відвідує літературні понеділки в Селянському будинкові, куди приходили письменники, поети, критики, а разом і сотні слухачів. Керував тими літературними вечорами відомий Сергій Пилипенко, голова "Плугу", якого в літературних колах називали "папаша".
Свої літературні спроби він почав писати ще з гімназійних років, але перша його книжка поезій "Трембітні тони" вийшла з друку в 1923 р. У ній звеличав революцію, в чому відчувалися впливи Павла Тичини, а також красу природи, якою захоплювався ще змалку:
О, лісе мій!
Кому ти грав цю пісню мирну?...
І того ж 1923 р. В. Ґжицький стає членом Спілки селянських письменників "Плуг" і навіть бере участь у з'їзді селянських письменників у Москві. Приятелями Ґжицького з тих часів були Остап Вишня, сам голова "Плугу" Сергій Пили-пенко та Олександер Довженко, відомий пізніше режисер, письменник і автор низки сценаріїв та фільмів. О. Довженко
навіть намалював дружній шарж "Ґжицький грає на трембіті".
У перші революційні та пореволюційні роки багато західноукраїнських письменників переїхало до Харкова та Києва. Вони там словом і ділом виступали проти польонізації, проти польської окупації. Опинившися в Україні, створюють літературну організацію "Західня Україна". Це було в 1927 р. Ґжицький відразу стає членом і співтворцем цієї літ-організації. До неї ще належали Дмитро Загул, Агата Тур-чинська, Мелетій Кічура, Михайло Козоріс, Федір Малиць-кий, Іван Ткачук, Василь Бобинський, В. Березинський, Любомир Дмитерко та інші. Разом 57 осіб, але після масових арештів 1933 — 37 років залишилося з них тільки 7 осіб. Решта або розстріляні, або заслані до концтаборів. Відомий Антін Крушельницький, що редаґував у Львові журнал "Нові Шляхи",, де так вихваляв і симпатизував радянській владі, приїхав до Харкова з родиною (дочка і два сини) уже в 1932 р. Але їх теж не минула хвиля арештів та розстрілів. Сини були розстріляні, а батько, Антін Крушельницький, з дружиною і дочкою були вислані на загибель.
У 1928 р. з України до Алтайського краю вирушала кі-ноеспедиція на чолі з відомим кінорежисером О. Довженком. Тоді ж, разом з двома іншими письменниками (один з них Іван Багмут), поїхав і наш В. Ґжицький. Члени цієї туристичної експедиції, до якої належали також кілька спеціяліс-тів-інженерів, мали завдання зробити різні геологічні відкриття, зафіксувати все те на плівку та змалювати в літературних творах.
Ці далекі околиці країни багатьох притягали до себе своєю чарівною природою, самобутнім життям людей, які ще не знали слова "злодій" і не мали замків на дверях. Це була територія Ойротської Автономної Области, де жило на той час всього лише понад 100 тисяч майже самого тубільного населення, тобто ойротів. До речі, пізніше цю область перейменовано на Горно-Алтайську Автономну Область. Тепер її населення становить близько 200 тисяч, в тому тільки 25 відсотків ойротів, а решта — росіяни, які фактично керують всім життям цього народу..