А проте, коли вона поклала записник у кишеню й пішла з квітами до будинку, її не полишало відчуття якогось невиразного неспокою. Слова Діка Уїндіфорда знову спали їй на думку, та так ясно, ніби він стояв поряд і повторював: "Цей чоловік абсолютно тобі чужий. Ти нічого про нього не знаєш".
Це була правда. Що вона знає про нього? Кінець кінцем, Джералдові сорок років. У сорок років у його житті, безперечно, були жінки...
Елікс нетерпляче труснула головою. Вона не повинна давати волю таким думкам. У неї набагато невідкладніший клопіт. Треба чи не треба казати чоловікові, що їй дзвонив Дік Уїндіфорд?
Можливо, Джералд уже зустрів його в селищі. Тоді він обов'язково скаже про це, як тільки повернеться, і їй не треба буде вирішувати цього питання. А інакше що? Елікс усвідомлювала: у неї немає ніякого бажання говорити про телефонний дзвінок.
Якщо вона про нього скаже, Джералд запропонує запросити Діка Уїндіфорда в "Солов'їний будинок". Тоді їй доведеться пояснювати, що Дік сам напрошувався на це і що вона знайшла відмовку й відхилила його візит. А коли Джералд спитає, чому вона так учинила, що вона скаже? Розповість про свій сон? Але Джералд тільки посміється або, що ще гірше, побачить — вона надає сну того значення, до якого він особисто зовсім не схильний.
Кінець кінцем досить сором'язлива Елікс вирішила не казати нічого. Це була її перша таємниця від чоловіка.
Коли вона почула, як Джералд повертається невдовзі після ленчу, то, щоб приховати своє збентеження, побігла на кухню й удала, ніби готує обід.
Було зрозуміло й без пояснень, що Джералд навіть краєчком ока не бачив Діка Уїндіфорда. Елікс відчула полегшення від цього, але водночас це її й спантеличило. Адже тепер вона була приречена дотримуватись політики приховувань і надалі.
І вже тільки після того, як вони повечеряли й сиділи у вітальні з дубовими сволоками, відчинивши вікна для свіжого, насиченого пахощами рожево-бузкових і білих левкоїв повітря, Елікс згадала про записник.
— А ось чим ти поливав квіти,— сказала вона й кинула записник на коліна чоловікові.
— Це я загубив біля клумби, так?
— Так. Тепер я знаю всі твої таємниці.
— Не винен ні в чому,— мовив Джералд, заперечливо хитаючи головою.
— А побачення, призначене на дев'яту годину сьогодні ввечері?
— О, ти он про що...— на якусь мить він, здавалось, був приголомшений, проте всміхнувся з таким виглядом, ніби його щось дуже потішило.
— Це побачення з надзвичайно гарненькою дівчиною Елікс. У неї каштанове волосся, голубі очі й взагалі вона дуже схожа на тебе.
— Не розумію,— мовила Елікс, удаючи розгнівану.— Ти ухиляєшся від відповіді.
— Ні, не ухиляюсь. Але, правду кажучи, ти нагадала про те, що сьогодні мені ще треба проявити кілька негативів, і я хочу, щоб ти мені допомогла.
Джералд Мартін був завзятим фотографом. У нього була трохи старомодна, але з чудовими лінзами фотокамера, і він сам проявляв свої знімки в маленькому підвалі, який обладнав під темну кімнату.
— І це треба зробити рівно о дев'ятій годині,— піддражнила його Елікс.
Джералд мав трохи роздратований вигляд.
— Люба моя дівчинко,— мовив він повчальним тоном,— людина завжди повинна планувати те чи те на певний час. Тоді вона впорається з роботою належним чином.
Елікс кілька хвилин мовчки спостерігала за своїм чоловіком, який напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову. Чіткі риси його чисто виголеного обличчя вирізнялись на темному тлі. І раптом, ніби з якогось невідомого джерела, її затопила хвиля панічного страху, аж вона вигукнула, не встигнувши зупинити себе:
— Ах, Джералде, як би мені хотілося більше знати про тебе!
— Але ж, люба моя Елікс, ти знаєш про мене геть усе. Я розповідав тобі про своє дитинство, проведене в графстві Нортумберленд, про життя в Південній Африці й про останні десять років у Канаді, коли я добився успіху.
— О, все про справи,— зневажливо мовила Елікс.
— Я знаю, що ти маєш на увазі: любовні пригоди. Ви, жінки, всі однакові. Вас ніщо не цікавить, тільки особисте.
Елікс відчула, як у неї пересохло в горлі, коли вона невиразно пробурмотіла:
— Ну добре, але ж вони повинні були бути — любовні пригоди. Я хочу сказати... якби я хоч знала...
Знову на кілька хвилин запала мовчанка. Джералд Мартін супився, на його обличчі відбилось якесь вагання. А коли він заговорив, то тон його був серйозний, без найменшого натяку на недавню грайливість.
— Чи ти вважаєш розумним, Елікс... говорити про... ну, про... альковні справи Синьої Бороди? Так, у моєму житті були жінки, я цього не заперечую. Та ти мені й не повірила б, якби я заперечував. Але я сміливо можу тобі заприсягтися, що жодна з них не мала для мене ніякого значення.
В його голосі бриніла щирість, яка заспокоїла її.
— Тепер ти задоволена, Елікс? — спитав він, усміхаючись. А тоді глянув на неї з відтінком цікавості.
— І що це навернуло твої думки на такий неприємний предмет, до того ж саме цього вечора?
Елікс встала й почала неспокійно походжати по вітальні.
— О, я не знаю,— відповіла вона.— Я цілий день чогось нервую.
— Це дивно,— стиха, наче сам до себе, мовив Джералд.
— Чому дивно?
— О, моя люба дівчинко, не треба так спалахувати. Я сказав "дивно" тільки тому, що ти завжди така лагідна й спокійна.
Елікс силувано всміхнулася.
— Усе ніби змовилось дратувати мене сьогодні,— зізналась вона.— Навіть старому Джорджеві спала на думку безглузда ідея, ніби ми збираємось їхати в Лондон. Він запевняє, що це сказав йому ти.
— А де ти його бачила? — різко спитав Джералд.
— Він прийшов працювати сьогодні замість п'ятниці.
— Клятий старий дурень! — спаленів Джералд.
Елікс здивовано втупилась у нього. Чоловікове обличчя спотворилось від люті. Досі вона ніколи не бачила його таким.
Зрозумівши, наскільки Елікс здивована, Джералд спробував узяти себе в руки.
— Ну так-от, Джордж — старий чортів дурень,— вже спокійніше повторив він.
— Але ж ти сказав щось, що змусило старого подумати, ніби ми їдемо в Лондон?
— Я? Я ніколи нічого подібного не казав. Принаймні... о, так, згадав. Я невдало пожартував відносно поїздки "в Лондон уранці", а він, мабуть, сприйняв мої слова серйозно. Або почув не те, що було сказано. Ти, звичайно, розтлумачила. йому, що він помилився?