— Розенфельде, ваші аргументи пасують більше для страхування життя, а не для автомобіля! — Вазер кивнув у бік сусідньої вітрини, де були виставлені машини фірми "Ланчіа". — Ви краще погляньте сюди. От де справді шик! Усього лише чотири циліндри, таке собі низеньке насторожене звірятко, а як рвоне — що тобі пантера! На ній ви по стіні здеретеся, коли вам треба!
— А мені не треба дертися по стіні! Я хочу з шиком під'їздити до коктейль-холу! — незворушно відповів Розенфельд.
Вазер наче й не почув його доводів.
— Ви тільки гляньте на ці лінії! — замріяно мовив він. — Як вона, витягшись, низько припадає до землі і мчить — стріла, блискавка! Ні, для мене вже й восьмициліндрова надто незграбна. Моя мрія — швидкість.
Розенфельд глузливо зареготав.
— Як же ви будете залазити в отой дитячий візочок? Вазере, це машина для ліліпутів. Уявіть собі, у вас гарна дружина, вона у вечірній довгій сукні, можливо, навіть із золотої парчі або з блискітками, в хутряній шубці, виходите ви з концерту, надворі грудень, на вулиці грязюка зі снігом, а тут вам залазити в ту шарманку на колесах — невже вам хочеться, щоб люди сміялися з вас?
Вазер спаленів.
— Це все міркування капіталіста! Розенфельде, я вас прошу! Ваша мрія — паровоз, а не автомашина. І як тільки може вам подобатись отакий мамонт? Це хіба що для якогось комерційного радника! А ви ж людина молода! Ну, коли вам хочеться мати щось поважче, то, Бога ради, беріть "делайє" — він елегантний і, як-не-як, дає сто шістдесят кілометрів за годину!
— "Делайє"! — зневажливо чмихнув Розенфельд. — Ви хочете, аби я щохвилини протирав забризкані мастилом свічки, чи як?
— Коли їздити вміло, цього не буває. Зате це ж справжній ягуар — летить, що тобі снаряд! Від самого звуку мотора сп'яніти можна! Або — коли ви вже хочете мати щось зовсім незвичайне, — то беріть нову марку "супертальбот": сто вісімдесят кілометрів ніби між іншим, граючись. Це вам не абищо!
Розенфельд аж верескнув від обурення.
— 1-і, ваш "тальбот"! Справді не абищо! Я такої таратайки й задарма не візьму! В ній проїдеш по місту — і то вже радіатор закипає. Ні, Вазере, я зупиняюсь на "кадилаку". — Він повернувся знову до вітрини "Дженерал Моторс". — Ви тільки зважте на якість! Вам років п'ять не доведеться й капот підіймати. А комфорт!.. Ні, Вазере, на таке здатні лише американці! Мотор — слухняний і безшумний, ви взагалі його не чуєте!
— Але ж, друже мій! — аж підскочив Вазер. — Що ж то за машина, коли не чути мотора! Адже це справжня музика — слухати, як зареве така норовлива бестія!
— То придбайте собі трактора! Він реве ще дужче!
Вазер гнівно визвірився на Розенфельда. Потім, ледве стримуючи себе, тихо сказав:
— Слухайте, друже, я вам пропоную компроміс: беріть "мерседес-компресор"! Він важкий і досить елегантний. Ви згодні зі мною?
Розенфельд зневажливо махнув рукою.
— Це не для мене! Даремно ви так стараєтесь! "Кадилак" — і більш нічого! — І він знов уп'явся очима в елегантного чорного велетня, що обертався на платформі.
Вазер безпорадно розвів руками, одвертаючись од товариша, і тут помітив Керна та Рут.
— Послухайте, Керне, — сказав він, — якби ви мали вибирати між "кадилаком" та новеньким "тальботом" — що ви взяли б? Адже "тальбота", правда?
Тут обернувся й Розенфельд.
— Та, звичайно ж, "кадилак", які тут можуть бути сумніви!
— Мене б задовольнив і маленький "сітроен", — усміхнувся Керн.
— "Сітроен"?! — Обидва автофанати вирячились на нього, як на шолудиву вівцю.
— Або навіть звичайний велосипед, — додав Керн.
Обидва знавці обмінялись багатозначними поглядами.
— Ах так… — уже холодно зауважив Розенфельд. — Видно, ви не надто розумієтесь на машинах, адже так?
— Як, певно, й на мотоспорті взагалі, га? — докинув трохи зневажливо й Вазер. — Ну звичайно, є люди, яких цікавлять лише поштові марки.
— Оце по мені! — жваво мовив Керн. — Особливо непроштемпельовані.
— Ну, тоді пробачте! — Розенфельд демонстративно підняв комір піджака. — Ходімо, Вазере, на той бік — оглянемо ще нові моделі.
Примирені спільним презирством до неука Керна, автофанати в пошарпаних костюмах пішли від нього вже як однодумці, аби ще поговорити про спортивні машини. Часу для цього в них було досить, адже грошей на вечерю вони не мали.
Керн весело дивився їм услід.
— Людина — це якесь загадкове диво, скажи, Рут?
Дівчина посміхнулась.
* * *
Керн так і не знайшов роботи. Куди він тільки не потикався — ніде не брали навіть за двадцять франків на день. За два тижні вони витратили всі свої гроші. Їм дали невеличку допомогу: Рут — єврейський комітет, а Керну — єврейсько-християнський. Разом це становило щось близько п'ятдесяти франків на тиждень. Керн повів переговори з хазяйкою "Вердена" і домігся того, що за ці гроші, крім їхніх двох кімнаток, їм ще вранці давали каву з хлібом.
Хлопець продав своє пальто, валізу й решту речей, зароблених у Потцлоха. Потім почали продавати речі Рут: материн перстень, сукні й тоненький золотий браслет. Та молодята не вдавалися в тугу. Вони жили в Парижі й тим були вдоволені. Почували себе в безпеці
і з надією чекали наступного дня. У місті, яке прийняло всіх емігрантів цього століття, витав дух терпимості; вони тут хиріли з голоду, але переслідували їх не більше, ніж у цьому була потреба, і це вже здавалося щастям.
Якось у неділю надвечір, коли за вхід не брали плати, Мариль повів їх до Лувру.
— Узимку вам потрібна якась розвага, щоб збувати час, — радив він. — Основні проблеми емігранта — це голод, притулок і час, якого нікуди подіти, не маючи права на працю. Голод і турботи про дах над головою — смертельні вороги, з якими треба рішуче боротись; а от час, довгий і порожній, невикористаний час — це ворог підступний, він, як повільна отрута, пожирає енергію емігранта. Це нескінченне й виснажливе чекання паралізує волю, наче примарний страх. Перші два вороги нападають на нього прямо, фронтально, від них можна або захиститись, або загинути, — а час заходить з тилу й поволі отруює нам кров. Ви люди молоді. Не нидійте в кафе, не журіться, не допускайте до себе байдужості та втоми. Стане вам тяжко — ідіть до найбільшої чекальні в Парижі: до Лувру. Він добре опалюється взимку. Краще сумувати перед Рембрандтом, Делакруа чи Ван-Гогом, аніж за чаркою горілки чи в атмосфері безсилих скарг