— Люціє… — Він обережно сів на край ніжка.
— Любий мій… — Вона погладила його по руці. — Щось виходив сьогодні?
— Ще ні, але я таки доб'юся свого.
Хвилину жінка лежала мовчки, потім озвалася знову:
— Я стала для тебе таким тягарем, Отто…
— Як ти можеш таке говорити, Люціє! Що я робив би без тебе?
— Ти був би вільний. Міг би робити, що схочеш. Навіть міг би повернутись до Німеччини й там працювати.
— Ти так гадаєш?
— Атож, мовила вона. — Візьми розлуку зі мною! Там тобі це навіть поставлять у заслугу.
— Арієць, який почув у собі голос германської крові й розвівся з єврейкою, так? — сказав Брозе.
— Певно, так це вони й називають. Адже вони, крім цього, нічого проти тебе не мають, Отто.
— Ні, зате я дещо маю проти них.
Брозе прихилив голову до бильця залізного ліжка й замислився. Пригадалося, як до нього в креслярню зайшов начальник і довго розводився про се, про те, про нинішні часи, про те, який тямущий і старанний працівник Брозе, і що йому дуже шкода звільняти його з роботи лише за те, що в Брозе дружина єврейка… Брозе взяв тоді свого капелюха й пішов. А через тиждень пустив юшку з носа швейцарові, що водночас був націстським шпигуном у їхньому кварталі, бо той
обізвав його дружину "жидівською свинею". Це могло скінчитись досить кепсько для Брозе. Та, на щастя, його оборонець зумів довести, що портьє за кухлем пива вів антидержавні розмови; тоді портьє зник з їхнього дому. Але дружина вже більше не наважувалась і на вулицю вийти — боялася хуліганів у гімназійній формі. Брозе так і не знайшов роботи. Тоді вони виїхали в Париж. А в дорозі дружина занедужала.
Зеленкувате небо за вікном посіріло, зблідло й потемніло.
— У тебе й сьогодні боліло, Люціє? — спитав Брозе.
— Недуже. Тільки якась у мене страшенна втома. Щось тут, усередині, виснажує мене.
Брозе гладив її по голові. Під промінням реклами "Дюбонне" її волосся мінилось мідно-рожевими тонами.
— Скоро ти знову зможеш ходити…
Голова дружини повільно ворухнулась під його рукою.
— І що це воно може бути, Отто? Досі я ж ніколи нічого подібного не відчувала. А тепер ось уже скільки місяців…
— Якась причина є, звичайно. Але нічого страшного. У жінок таке часто буває.
— Я боюся, що вже ніколи й не видужаю, — раптом зневірено мовила дружина.
— Обов'язково видужаєш. І навіть скоро. Тільки не треба занепадати духом.
На дахи будинків сповзала ніч. Брозе сидів мовчки, прихиливши голову до бильця ліжка. Обличчя його, вдень заклопотане й стривожене, тепер у сутінках заспокоїлось і прояснилось.
— Коли б я хоч не була тобі таким тягарем, Отто…
— Я ж люблю тебе, Люціє, — стиха мовив Брозе, не змінюючи пози.
— Хвору жінку не можна любити.
— Хвору жінку люблять удвічі сильніше. Тоді вона і жінка, й дитина водночас.
— То ж бо воно і є! — її здавлений голос був схожий на зітхання. — А я тобі ні те, ні друге! Я для себе навіть не жінка. Навіть цього ти не маєш од мене… Тільки тягар, та й годі!
— Я маю твої коси, — заспокоював Брозе. — Твої чудові коси! — Він нахилився й поцілував її в голову. — Я маю твої очі. — Поцілував її в очі. — Твої руки. — Поцілував і руки. — І я маю тебе. Твою любов. Чи ти вже не любиш мене? — Він схилився над її обличчям. — Хіба ти мене вже не любиш?
— Отто… — знесилено прошепотіла жінка, поклавши руку собі на груди.
— Ти вже мене не любиш? — стиха запитав він ще раз. — То скажи прямо! Я розумію, чоловіка, не здатного заробити що-небудь, любити вже не можна. Тільки скажи ж мені про це, моя кохана, моя єдина, — наполягав Брозе, схилившись над її змарнілим обличчям.
Сльози радості полилися з її очей, молодо і ніжно зазвучав її голос.
— Невже ти справді й досі кохаєш мене? — спитала вона з усмішкою, яка краяла йому серце.
— Невже я маю повторювати це тобі щовечора? Я так кохаю тебе, що ревную навіть до ліжка, в якому ти лежиш. Ти мала б лежати в мені, в моєму серці, в моїй крові!
Він усміхався, нахилившись ближче до дружини, щоб і вона бачила це. Він кохав її, вона була єдиним, що в нього лишилось на світі, і все ж часто відчував якусь неясну відразу й не міг поцілувати її. Він сам себе ненавидів за це — знав, на що вона хвора, і здоровий організм його просто брав гору над свідомістю. Проте зараз, у теплому, душевному відблиску реклами аперитиву, цей вечір нагадав йому давні щасливі вечори, недосяжні для темних сил страшної хвороби, — він був наче теплий і заспокійливий відблиск минулого, як і те рожеве світло над дахами.
— Люціє… — прошепотів він.
Вона притулила свої вологі уста до його уст. Так вона лежала тихо й спокійно, забувши на хвильку про своє змучене тіло, в якому непомітно, але буйно множились і розросталися клітинки раку…
* * *
Рут із Керном ліниво бродили Єлисейськими Полями. Був вечір. Сяяли вітрини,, в усіх кафе було повно люду, скрізь спалахували реклами, а на тлі сріблястого, навіть уночі прозорого повітря Парижа, наче ворота в небо, темніла Тріумфальна арка.
— Глянь туди, праворуч! — сказав Керн. — Наші знайомі: Розенфельд і Вазер.
Перед велетенською вітриною магазину компанії "Дженерал Моторс" стояло двоє молодиків. Бідно вдягнені: костюми на них потерті, обидва без пальт. Вони із таким запалом сперечалися, що довгенько не помічали поруч себе Керна й Рут. Обидва мешкали в готелі "Верден". Вазер був за фахом технік, за переконаннями — комуніст; Розенфельд — син банкіра з Франкфурта, сім'я якого тепер жила на третьому поверсі готелю. Обидва були фанатично закохані в автомобільну справу. І обидва жили святим духом.
— Розенфельде! — майже благально говорив Вазер. — Ви хоч на хвилину розсудіть розумно! "Кадилак" — ну, може, він зручний для старих людей, цього я не заперечую. Але навіщо така шістнадцятициліндрова лайба, скажімо, вам? Він же хлище бензин, як корова воду, і все ж ніякого виграшу на швидкості.
Розенфельд заперечно хитав головою. Немов зачарований, він уп'явся очима в освітлену вітрину, за якою поволі обертався велетенський чорний "кадилак", поставлений на спеціальну платформу.
— Ну й нехай собі хлище! — огризнувся він. — Про мене, хоч цілими барилами. Не в тому ж річ! Ви тільки гляньте, як зручно й затишно сидіти в машині! Безпечно, надійно, як у броньованій башті!