Вони йшли Єлисейськими Полями. Був вечір, у зеленкуватому небі плив блідий півмісяць. Повітря було чисте, сріблясте і таке лагідно-тепле/що всюди на терасах кафе сиділи люди.
Довгенько вони йшли мовчки.
— А ти, власне, знаєш, де та Мексика? — зрештою спитав Керн.
Рут похитала головою.
— Тільки приблизно. Але я вже забула, де й Німеччина.
Керн поглянув їй в обличчя. Потім узяв її за руку.
— Нам треба купити іспанську граматику, Рут, і вивчати мову.
— Я вже купила позавчора. У букініста.
— Он як — у букініста… — Керн усміхнувся. — Ну, то ми з тобою не пропадемо, Рут, правда?
Вона тільки кивнула.
— У всякому разі, ми хоч трохи світу побачимо. За інших умов ми й цього б не мали на батьківщині.
Рут кивнула знову.
Вони йшли далі, повз площу. На деревах пробивалася перша молода зелень. У світлі ранніх ліхтарів це мало такий вигляд, ніби з-під землі мерехтіли яскраві електричні розряди, посилаючи свої промені вгору вздовж каштанових стовбурів та гілок. У скверах земля була перекопана. Її аромат якось дивно змішувався з запахом бензину та мастила, що постійно висів над широкою вулицею. Подекуди садівники вже посадили нарциси: їхні квіточки біліли в сутінках. Був час, коли зачинялись магазини і на вулицях юрмилося стільки народу, що й не пропхнутись.
Керн повернув голову до Рут.
— А людей сила яка! — мовив він.
— А й правда, — відказала вона, — сила-силенна.