Близько п'ятої ранку дограли останнє коло. Потім зібрали карти. Штайнер виграв сто шість шилінгів.
Бухський чемпіон, навіть не попрощавшись, вітром помчав на мотоциклі додому, а Штайнер та цісар Франц-Йосиф попрямували до кордону. Франц-Йосиф показав Штайнерові нову дорогу.
— Іди ось у цьому напрямі, — сказав він. — Та дивись, заховайся десь уранці. А вже пополудні підеш далі до станції. Адже гроші в тебе тепер є. І більше сюди не потикайся, розбійнику з великої дороги! — додав замогильним голосом. — А то нам ще доведеться клопотатися про надвишку платні…
— Добре. Колись я ще дам вам нагоду взяти реванш.
— Тільки не в тарок. Цього з нас досить. У шахи можна б або ще в піжмурки.
Штайнер перейшов кордон. Трохи подумав, чи не завернути до швейцарських митників та не попросити реваншу. Але він знав, що там програє, і вирішив їхати до Муртена та пошукати Керна. Містечко те однаково на шляху до Парижа, і робити великий гак не доведеться.
* * *
Керн ішов поволі до поштамту. Він був дуже стомлений: останні ночі ледве міг подрімати годинку. Рут уже днів зо три тому мала прибути в Женеву. Весь цей час він не мав од неї звістки: вона не писала. Він уже думав, що, може, її затримала якась нова причина, і в голову лізли тисячі тривожних думок — а тут раптом його охопило таке передчуття, що вона вже й не приїде. Він почував себе якось дивно спустошеним. Вуличний гамір наче здалеку проникав у його тупий, невиразний смуток, і він машинально переставляв ноги.
Минуло ще чимало часу, поки він забачив синє пальто. Зупинився. "Ще одне синє пальто, — подумав він. — Одне з сотень синіх пальт, які за цей тиждень мало не довели мене до божевілля!" Поглянув убік, потім знову туди: кілька розсильних і якась гладка жінка з оберемком пакетів заступили йому дорогу. Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.
— Рут!.. Ти вже приїхала! Ти вже тут! Ти чекаєш, а мене все нема та й нема!..
Він тримав її міцно в обіймах і відчував, як вона тулиться до нього. Вони вчепилися одне за одного, наче стояли десь на вершині гори, а буря зривала їх і штовхала в безодню. Вони стояли в дверях Женевського поштамту, цілі юрби снували сюди й туди, люди пропихалися повз них, штовхали їх, здивовано озирались і сміялися, та вони нічого не помічали. Вони почувались на самоті. І лише коли перед очима в Керна замаячив якийсь мундир, він одразу схаменувся й випустив Рут з обіймів.
— Ходімо, швидше! — шепнув він. — У поштовий зал. А то ще, чого доброго…
Вони хутко пірнули в людський натовп.
— Іди сюди!
Молодята стали в кінці черги до віконечка, де продавали поштові марки.
— Коли ти приїхала? — спитав Керн. Женевський поштамт іще ніколи не здавався йому таким світлим.
— Сьогодні вранці.
— Тебе спершу відправили в Базель? Чи прямо сюди?
— Ні. В Муртені дали дозвіл на проживання на три дні. Тоді я одразу ж поїхала сюди.
— Чудеса! Навіть дозвіл на проживання! То тобі взагалі нема чого боятися! А я вже уявляв тебе саму на кордоні… Ти стала така маленька й так змарніла, Рут!
— Але я знову цілком здорова. Хіба я споганіла?
— Ні, стала ще гарніша! Ти кожного разу стаєш кращою, коли я стрічаюся з тобою! Ти голодна?
— Так, — мовила Рут. — Я зголодніла за всім: хочу дивитись на тебе, ходити вулицями, дихати свіжим повітрям, говорити.
— То одразу ж ходімо поснідаєм. Я тут знаю один ресторанчик. Там подають свіжу рибу з озера. Як у Люцерні. — Керн аж сяяв. — У Швейцарії так багато озер! А де твої речі?
— На вокзалі, звичайно! Я ж бо вже старий, досвідчений бродяга.
— Оце здорово! Я пишаюсь тобою, Рут! А тепер у тебе скоро — перший нелегальний перехід кордону. Це своєрідний іспит на атестат зрілості. Ти не боїшся?
— Анітрохи.
— І нема чого боятись. Я тут знаю кордон, як свої кишені. Усе вже знаю. У мене є навіть квитки на поїзд. У Франції купив, позавчора. Все підготовано. Станцію вивчив до найменших деталей. Ми посидимо в одній безпечній пивничці й тільки в останній момент підемо прямо на поїзд.
— У тебе вже є квитки? Де ж ти взяв на них гроші? Адже мені ти так багато переслав.
— Яв своєму розпачі Пограбував швейцарське духівництво. Наче гангстер, ураганом промчав по Базелю й Женеві. Тепер мені тут півроку не можна людям на очі показуватись.
Рут засміялася.
— Я теж привезла трохи грошей. Доктор Беєр роздобув для мене з фонду допомоги біженцям.
Вони стояли пліч-о-пліч, поволі просуваючись разом із чергою вперед. Керн міцно тримав у своїй руці опущену руку Рут. Говорили вони тихо, приглушеними голосами й намагались по змозі грати роль спокійних, до всього байдужих людей.
— Здається, нам страшенно поталанило, — мовив Керн. — Ти не тільки повернулась до мене, а навіть із дозволом на проживання та ще й з грошима! Чого ж ти тоді й разу не написала мені? Не можна було?
— Боялася! Думала, тебе можуть схопити, коли прийдеш по листи. Беєр розповів мені усе про того Аммерса. І він теж казав, що краще не писати. Але я тобі написала багато листів, Людвігу. Безперервно писала тобі — тільки без олівця й без паперу. Та ти й сам це знаєш, правда? — Вона заглянула йому у вічі.
Керн міцніше стиснув її руку.
— Знаю… Ти вже знайшла собі кімнату?
— Ні ще. Я прямо з вокзалу пішла сюди.
— Ну добре, тільки… — Він затнувся. — Знаєш, останні дні я надто вже обережний. Не хотів ризикувати нічим. Тому користувався більше державними пансіонами. — І, помітивши тривожний погляд Рут, поспіхом додав: — Ні-ні, я не про в'язницю кажу. Про митниці.
Спати там дуже зручно. Головне — тепло. Коли настає холоднеча, всі митниці опалюються добре. Але ц$ не для тебе. Ти маєш право на проживання, і можна було б тобі взяти розкішний номер у гранд-отелі "Бельвю". Там живуть члени Ліги Націй. Усякі міністри та інший нікчемний народ.