До павільйону влетів директор Потцлох.
— Ну як, тямить?
— А давайте спробуємо, — відповів Штайнер. — Сядьте в залі, директоре, і сховайте на собі що-небудь. Шпилька у вас є?
— Аякже! — Потцлох відігнув лацкан піджака.
— Я так і знав. — Штайнер одвернувся. — Сховайте її. А ти, Керне, потім поведеш мене.
Леопольд Потцлох вийняв шпильку і, хитро підморгнувши Кернові, застромив її під рант черевика.
— Ну, Керне, ведіть.
Керн зійшов на сцену, взяв Штайнера за руку й підвів його до Потцлоха. Штайнер почав шукати.
— Ой, я ж боюся лоскоту, Штайнере! — пирснув Потцлох і завищав.
За кілька хвилин Штайнер знайшов шпильку. Експеримент повторили ще й ще. Керн швидко навправлявся подавати знаки, і час, за який Штайнерові вдавалося знаходити в Потцлоха сірники, з кожним разом меншав.
— Непогано, — сказав Потцлох. — Потренуйтеся ще до вечора. Але головне от що, Керне: виступаючи в ролі глядача, ви повинні вагатися, розумієте? Не можна, щоб публіка запідозрила якийсь фальш. Тим-то ви й повинні вагатися. Ану ще раз, Штайнере, я йому покажу.
Він сів на стілець поруч Керна. Штайнер зійшов на поміст і заволав у порожній павільйон голосом ярмаркового закличника:
— А тепер я попрошу кого-небудь із шановного панства піднятися до мене на сцену! Тільки через дотик руки, без жодного слова відбудеться передача думки, і таким чином буде знайдено сховану річ!
Директор Потцлох нахилився вперед, наче хотів підвестись і щось сказати. Тоді завагався, засовався на стільці й засоромлено озирнувся довкола. Далі усміхнувся зніяковіло, наче виправдуючись, трошки звівся з стільця, хихикнув і знову швиденько сів. Нарешті, мовби пересиливши себе, встав і поважно, ніяково, цікаво й нерішуче водночас рушив до Штайнера, який мало не качався зо сміху.
Перед сценою він зупинився, обернувся до Керна й самовдоволено сказав:
— Ану, повторіть, юначе!
— Це неможливо! — вигукнув Штайнер.
Потцлох вишкірився, потішений його захватом.
— Ніяковість зобразити нелегко; я, ветеран сцени, це добре знаю. Тобто, я хочу сказати, справжню ніяковість.
— Нічого, він зуміє, він од природи несміливий, — запевнив Штайнер.
— Ну, гаразд. Я побіг до каруселі. — Потцлох шмигнув у двері.
— Вулканічний темперамент! — з пошаною сказав Штайнер. — Йому ж уже за шістдесят… А зараз я навчу тебе, що робити, коли ти не зможеш вагатися. Коли завагається хтось із справжніх глядачів. У нас тут десять рядів стільців. Пригладжуючи чуба, ти спершу показуєш на пальцях номер ряду, де сидить та людина. Потім так само показуєш номер стільця по порядку зліва. А тоді непомітно лапнеш себе за те місце, де в неї сховано предмет. Тоді я вже якось знайду…
— І цього досить?
— Цілком. У таких речах люди неймовірно недогадливі.
— Щось надто просто.
— Обман і повинен бути простий. Складні хитромудрі махінації майже ніколи не вдаються. Ми до вечора ще повправляємось. Ліло теж помагатиме. А зараз я тобі покажу нашого дідуся-рояль. Музейна річ. Один із найперших роялів у світі.
— Боюся, що я надто слабенько граю.
— Пусте! Підбери кілька гарних акордів і грай до "розпилювання мумії" тягуче, а до "половини жінки" — хвацькіше, стакато. Однаково тебе ніхто не слухатиме.
— Добре, я спробую, потім послухаєш, що в мене виходить.
Керн заліз у комірчину за сценою, де на нього вищирив жовті зуби клавішів рояль. Подумавши трохи, він обрав для мумії "Танець у храмі" з "Аїди", а для "половини жінки" — салонну п'єску "Весільний сон хруща". Тарабанячи по клавішах, Керн думав про Рут, про Штайнера, про вечерю, про все це несподіване щастя — і йому здавалося, наче ніколи в житті він ще не жив так добре.
Через тиждень до Пратера прийшла Рут. Вона з'явилась якраз на вечірню виставу в панорамі див. Керн посадовив її в першому ряду, а сам, досить-таки схвильований, побіг у свою комірчину до рояля. На честь такої нагоди він змінив репертуар — до мумії заграв "Японську серенаду", а до "половини жінки" — "Світи, світлячок!" Ці п'єси були ефектніші. Потім до демонстрації "Мунго, австралійської лісової людини", він уже з власної охоти заграв пролог із "Паяців" — свій коронний номер, що давав виконавцеві великий простір для арпеджіо та октав.
В антракті його спіймав Леопольд Потцлох.
— Люкс! — схвально вигукнув він. — Куди жвавіше, ніж звичайно! Хильнули, мабуть?
— Та ні, — відказав Керн, — просто такий настрій.
— Юначе! — Потцлох підхопив своє пенсне. — Так ви, значить, досі мене обдурювали? Слід було б зажадати від вас повернення платні! Віднині я вас зобов'язую завжди мати такий настрій. Артист це може, розумієте?
— Розумію.
— А замість компенсації ви від сьогодні супроводитимете музикою дресированих тюленів. Щось класичне, добре?
— Згода, — сказав Керн. — Я знаю уривочок із Дев'ятої симфонії, це якраз те що треба.
Він зайшов до залу й сів в одному з останніх рядів. Далеко попереду, між капелюшком із пір'їною та чиєюсь лисиною, у хмарі тютюнового диму виднілася голова Рут. Ця голова здалась йому враз найграціознішою, найкрасивішою голівкою у світі. Часом, коли розвеселені глядачі ворушилися, вона зникала з очей, тоді несподівано з'являлася знову, мов далеке неясне видиво, і Кернові мало вірилося, що вона належить живій дівчині, з якою він потім розмовлятиме, йтиме поруч.
На естраду вийшов Штайнер. На ньому було чорне трико, розмальоване астрологічними знаками. Одна гладка дама сховала губну помаду в кишені у юнака, свого сусіда, і Штайнер запросив кого-небудь із глядачів зійти до нього на сцену.
Керн почав "вагатися". Він робив це просто-таки майстерно: навіть дійшовши до середини проходу, сіпнувся був іще назад, Потцлох підбадьорив його схвальним поглядом. Директор помилявся: це була зовсім не свідома акторська знахідка, просто Кернові раптом здалося, що він не зможе пройти повз Рут.
Але зрештою все вийшло чудово, зовсім легко.
Після вистави Потцлох підкликав його й спитав:
— Що це з вами діється сьогодні, юначе? Ви вагалися досконало! Навіть із потом ніяковості на чолі. Піт удати важко, я знаю. Як це ви примудрилися? Віддих затримували?
— Та ні, по-моєму, це просто сценічна гарячка.
— Сценічна гарячка? — Потцлох засяяв. — Нарешті! Щире хвилювання справжнього артиста перед виступом! Слухайте, Керне: віднині ви даватимете музичний супровід не тільки до тюленів, а й до лісової людини з Нейкельна, а я підвищую вам платню на п'ять шилінгів. Згода?