— Я й без грошей згоден, — поквапився сказати Керн.
— Браво, юначе! Отак і стають мільйонерами! Тільки скромні Люди досягають успіху в житті, — Потцлох, усміхнувшись, шморгнув носом і підхопив рукою пенсне. — Але ви не знаєте Леопольда Потцлоха, останнього людинолюбця! Ви одержуватимете гонорар. Щомісяця п'ятнадцять кругленьких шилінгів. Я сказав — гонорар, друже мій! Гонорар, а не платню. Віднині ви творчий працівник. П'ятнадцять шилінгів гонорару — це більше, ніж тисяча платні. А ви часом чого-небудь такого, знаєте, особливого не вмієте?
— Трохи граю на фортепіано.
Потцлох енергійним рухом начепив пенсне на носа.
— І тихенько грати вмієте? Так, знаєте, лірично?
— Навіть краще, ніж бравурно.
— Чудово. — Потцлох враз обернувся на фельдмаршала. — Розучіть що-небудь єгипетське. У номерах "розпилювання мумії" та "половина жінки" якраз до речі була б музика, — вже біжучи кудись, кинув він.
* * *
До закладу Потцлоха належали три атракціони: карусель, тир і панорама світових див. Уранці Штайнер показав Кернові частину його обов'язків: почистити мідні бляхи на збруї кращих карусельних коників та замести в каруселі.
Керн узявся до роботи. Він почистив не тільки коней, а й оленів, що ритмічно гойдалися на шарнірах, і лебедів, і слонів. Захопившись роботою, він навіть не почув, як підійшов Штайнер.
— Обід, синку! Ходімо їсти.
— Знову їсти?
— Знову, — притакнув головою Штайнер. — Якось незвично, еге? Ти ж потрапив до артистів, а тут панують найбільш міщанські звичаї у світі. У нас навіть підвечірок буває — кава з бісквітом.
— Казкове життя! — Керн вибрався з гондоли, запряженої китом. — Боже мій, Штайнере! Мене аж страх бере, як усе складається до ладу останнім часом. Спершу в Празі… тепер тут. Іще вчора я не знав, де переночувати, а сьогодні вже маю роботу, житло, мене кличуть обідати! Аж не віриться.
— А ти повір, — відказав Штайнер. — Дають — бери. Давній девіз мандрівників.
— Може, хоч трохи вдасться тут затриматись!
— На все життя! Чи принаймні на три місяці, поки не похолоднішає.
Ліло поставила на траві перед фургоном хиткий столик, принесла велику миску із зеленим супом та м'ясом і сама сіла біля Штайнера та Керна. День був сонячний, але в повітрі вже пахло осінню. На галявинці сохла розвішана на шворках білизна, поміж нею пурхало кілька зеленаво-жовтих метеликів.
Штайнер підняв руки над головою, потягся.
— Здорове життя! Ну, ходімо в тир.
Він показав Кернові рушниці, навчив заряджати їх.
— Є два типи стрільців. Честолюбні й заздрісні.
— Як і в житті! — цвіркнув директор Потцлох, який саме пробігав повз них.
— Честолюбні стріляють у гральні карти або у фігурки, — пояснював далі Штайнер. — Вони не небезпечні. А заздрісні прагнуть що-небудь виграти. — Він показав рукою на кілька етажерок у глибині тиру, заставлених плюшевими ведмедиками, ляльками, попільничками, пляшками вина, бронзовими статуетками, лампами тощо. — їм і справді треба давати щось виграти. З нижніх полиць. Але хто виб'є п'ятдесят очок, той добирається до верхніх, де призи коштують по десять шилінгів, а то й більше. У такому випадку ти підсовуєш йому одну з чарівних кульок фірми "Потцлох і К°". На вигляд вони нічим не відрізняються від інших. Ось тут вони лежать, з цього боку. Стрілець твій аж рота роззявить, раптом вибивши цим пострілом лише два чи три очка. Трошечки надсипано пороху, розумієш?
— Розумію.
— Головне — не міняти рушницю, юначе! — додав директор Потцлох, що несподівано знову вигулькнув у них за спинами. — Це навіює підозру. А набої — нічого. Ну, і вмійте зводити баланс. Давати виграти — потрібно. А заробляти — необхідно. Ці дві речі треба збалансувати. Якщо ви це зумієте, значить, ви оволоділи мистецтвом жити. Я не перебільшую! Звісно, хто часто буває в тирі, той має право на приз із третьої полиці.
— Хто простріляє п'ять шилінгів, має право виграти яку-небудь бронзову богиню, — пояснив Штайнер. — Вона коштує шилінг.
— Юначе! — вигукнув нараз Потцлох патетично й грізно. — На одне я хочу звернути вашу увагу з самого початку: на головний приз. Він недоторканний, розумієте? Цю річ я з дому приніс. Гляньте, яка розкіш! — Він показав на срібний сервіз — пишну корзинку для фруктів і дюжину тарілок із ножами та виделками. — Мусите бодай умерти, але не допустити, щоб хтось набрав шістдесят очок! Пообіцяйте мені це!
Керн пообіцяв. Потцлох витер піт із лоба й ще встиг підхопити своє пенсне.
— Ух… Сама тільки думка… — видихнув він. — Моя дружина мене б зі світу зігнала! Це ж фамільна річ, юначе! — вигукнув Потцлох. — Фамільна річ у наш позбавлений традицій час! Ви знаєте, що таке фамільна річ, юначе? Гетьте, мовчіть, звідки вам знати!
Він помчав далі. Керн стояв і дивився йому вслід.
— Не бійся! — заспокоїв його Штайнер. — Однаково рушниці наші походять ще з часів облоги Трої. Крім того, як прийдеться скрутно, тобі допоможе Ліло.
* * *
Вони перейшли до "панорами світових див". Це був величенький павільйон на помості з трьома сходинами, обліплений строкатими афішами. Спереду приліпилася будочка каси у формі китайської пагоди — ідея Леопольда Потцлоха. Штайнер показав на афішу із зображенням чоловіка, очі якого сипали блискавками.
— "Альваро, феномен телепатії" — це я, хлопчику. А ти будеш моїм асистентом.
Вони зайшли до павільйону. Там було напівтемно й задушливо. Кілька рядків порожніх стільців, мов якісь привиди, безладно стояли в партері. Штайнер піднявся на сцену.
— Ну, слухай! Хто-небудь із глядачів ховає щось в іншого глядача. Здебільшого це буває пачка сигарет, коробок сірників, пудрениця або — найчастіше — шпилька. Просто диво, де в них ті шпильки беруться! А я повинен знайти цю річ. Запрошую на сцену когось із глядачів — хто забажає, — беруся з ним за руку й вирушаю на розшуки. Цим "зацікавленим глядачем", звичайно, буваєш ти й тоді просто ведеш мене до потрібної людини. Що ближче ми підходимо до неї, то дужче ти стискаєш мою руку. А як уже підійдемо — злегенька стукаєш мене по руці середнім пальцем. Це дуже просто. Я шукаю, поки ти постукуєш. Як перестанеш — я знатиму, що вже знайшов те місце. Якщо треба шукати вище або нижче — ти злегка тягнеш мою руку вгору чи вниз.