— А найбільшою його заслугою, невмирущою заслугою — оцей Дім Божий, перша церква на Січі, що станула тут його стараннями, його грішми. Славна буде пам'ять лицарська про гетьмана Богданка Ру-жинського, але пам'ять про це святе його діло буде тривати, допоки Січ-мати стоятиме,— говорив отець Полікарп.
Всю ніч була церква отворена, всю ніч входили й виходили запорожці. Молилися щиро біля катафалку й прощалися назавжди з гетьманом любим своїм.
Пішли туди й кошовий Павлюк, гетьман Шах, курінний отаман Сокольський із обома братами покійного князями Михайлом та Кири-ком. Помолилися, поклонилися іконам і вийшли, обох братів біля катафалку зоставивши.
А княгиня Оленка, як виїхала із Січі, думи важкі думала: "Як то на світі Божому буває, живеш щасливий, мов у Бога за дверима, а тут одна лиха людина позаздрить тобі, горя накоїть. І чому воно так? Чому люди жити не можуть, як брати, як свята Церква навчає, чому роблять пекло на світі?.."
Не знаходила відповіді. Думи її перервав десятник Сич:
— Княгине-пані,— каже,— я знаю тут.недалечко хутір, живе там молодий козак, що оженився з вихрещеною татаркою. Хата в них простора й вигідна, буде де переночувати.,
— Везіть мене, десятнику, де знаєте, аби я тільки нічліг знайшла,— відповіла княгиня.
В'їхали в глибокий яр. У ярі серед вишневого садка забіліла хатка з підмальованими вікнами. Як віз заторохкотів уже недалеко воріт, на подвір'ї загавкали собаки. '
Вибігла чорнява молодичка з маленькою дитинкою на руках. Приклала понад очі й гляділа на підводу та на відділ запорожців.
— Петре, а Петре! — закликала.— Ходи-но, ідуть якісь гості до нас.
Із хати вийшов молодий чоловік і собі став глядіти.
— Хто це буде? — каже Петро.— На возі сидить три туркені. Одна з них, видно, пані, бо краще зодягнена.
— Але небезпечного нічого тут нема, бо ж провадять їх запорожці,— каже молодиця.
— Авжеж,— погодився Петро,— треба собак відігнати. І загнав собак у буду та пішов відчиняти ворота. Перший прискакав на коні десятник Сич.
— Здоров був, Петре. Ми, бачиш, до тебе в гості. Ця пані, що на возі, прохає в тебе нічлігу.
— Ця пані? А хто вона буде? — спитав Петро.
— Вона вдовиця по гетьмані князеві Богданкові Ружинському. Петро аж руками сплеснув:
— Вдовиця по гетьманові Богданкові! Що ти кажеш?! То гетьман Богданко не живе вже?
— Ні, козаче! Нема вже нашого славного гетьмана в живих. Згинув сьогодні при здобуванні Аслан-Керменя.
Петро за голову взявся:
— Така втрата! Така втрата! Чуєш, Марусе, гетьман Богданко згинув.
— Боженьку! — скрикнула й вона і трохи дитини з рук не випустила.
Він заїхав на подвір'я.
— Приймете мене, люди добрі? — питає княгиня.
— Просимо, просимо в хату, гостеньки любі.
Господиня кинулася зараз готувати вечерю, а Петро застелював лаву квітчастим килимом, щоб княгині добре було сидіти.
Щоб не думати над своїм важким горем, завела княгиня Оленка розмову з господарем:
— Гарне господарство у вас,— каже княгиня.
— Це, княгине, не мій хутір, а мого прибраного батька запорожця Семена Чорнія. Я не тутешній, ясна княгине! Я аж із Поділля, з-над Дністра. Мусив із рідного села тікати на Запоріжжя.
А потім, глядячи на молоду жінку, додав:
— Із вашим князем, княгине-пані, ходив я в похід на Крим і там віднайшов собі долю, жінку милу та вірну. Тоді покинув Січ і з ласки старого козарлюги господарюю тутечки.
— Щасливі ви обоє,— каже княгиня.
— Я найщасливіший у світі,— відповів Петро М'якенький і, всміхаючись, додав,— а жінка не знаю, хай сама скаже.
— І я щаслива, дуже щаслива,— відповіла молодиця. Задумалася княгиня. Як мало людям для щастя треба і як легко
щастя зруйнувати. От вони щасливі. А не дай, Боже, якийсь ворог закрадеться між них, якийсь Пшерембський, і позаздрить їм цього щастя та розіб'є його. Коротке воно, те наше щастя, на землі й-> крихке.
Поклалася княгиня на спочинок і на диво скоро заснула. Сон покріпив її. Рано встала свіжіша й сильніша духом:
— Божа воля в усьому,— сказала собі.
Княгиня оповіла Петрові про те, що хоче через Дніпрові пороги везти тіло чоловіка.
-т— Ой Боженьку, та це ж небезпечно,— закликав Петро.
— Знаю,— сказала княгиня,— однак я довідалася, що така була його воля. То й хочу та й мушу виповнити її.
А по хвилі додала:
— Багато в його житті бажань не сповнилося, хай бодай це одно сповниться.
Пригнав гонець, що вже тіло гетьмана Богданка везуть із Січі. Запрягли воза, й княгиня виїхала також.
Недалеко Дніпра зустріла сумний похід. Везли князя на возі, запряженому чотирма чорними волами. Віз накритий килимами, а князь Богданко, що лежав у отвореній труні, накритий був червоною китайкою. Тільки лице відкрите.
Здавалося, князь востаннє прощається зі степами розлогими, із Дніпром-Славутичем, де ще вчора лунала його слава...
Приступила княгиня до князя Михайла Ружинського та й каже:
— Княже Михаиле, мені треба чайки та доброго керманича й дужих гребців.
— Ви, пані братова, не відступили від своєї постанови?
— Ні, шурине.
— То буде чайка, керманич і гребці. Я вже маю їх.
І незабаром з'явився перед княгинею Оленкою кремезний, плечистий козарлюга й каже:
— Я, княгине ласкава, перевезу тіло гетьмана.
— І я поїду з вами,— каже княгиня.
— О княгине милостива, це дуже, дуже небезпечна дорога.
— Знаю, а все ж таки поїду.
Перенесли тіло князя разом із домовиною на чайку, накрили, як і на возі було, китайкою. Княгиня сіла в головах. А всі інші рушили берегом Дніпра.
Керманич прочитав голосно молитву, а за ним хором княгиня й гребці.
— Греби! — дав наказ керманич, біля керми сідаючи. І рушила чайка поволі проти води.
Гребці сильно натискали на весла. Пливуть. Звіддалік чути вже шум.
— Це Вільний озивається,— каже керманич,— його перепливемо легко. Легко перепливемо Лишній та Будилівський пороги, ба й Вовниги. Але Ненаситецьким я таки не радив би плисти проти води. Дуже воно вже небезпечно. Краще перевезти там чайку берегом на линві. Так ми завсігди робимо.
— Ні,— каже княгиня Оленка,— я таки хочу всі пороги переплисти. Це було його бажання.
— Ваша воля, княгине, та й усі ми в Божих руках.
Важко працювали гребці, щоб навернути чайку на козацький, хід. Навернули й щасливо переплили поріг. На Будилівському вдарилася чайка об скелю та не розбилася, тільки водою всіх облило. Без пригоди пройшли й Вовниги. Уже за Вовнигами почули страшний шум і гуркіт.